Адам Міцкевич (1798 – 1855).

clip_image001

Походив із дрібнопомісної шляхти, у якій у часи Міцкевича йшов посилений процес розшарування. У ту пору російське самодержавство, прагнучи зробити Польщу постачальником промислової продукції для всієї імперії, посилено підтримувало магнатів знать, що капіталізується. Ця політика приводила до руйнування й декласациі дрібної шляхти. Остання частково «омужччивалась», частково переходила в ряди ремісників, частково поповнювала ряди польського разночинства, у всіх трьох випадках представляючи постійний людській резервуар для повстанського польського руху. В. І. Ленін у такий спосіб оцінював цей рух: «Поки народні маси Росії й більшості слов’янських країн спали ще непробудним сном, поки в цих країнах не було самостійних, масових, демократичних рухів, шляхетський визвольний рух у Польщі здобувало гігантське першорядне значення з погляду демократії не тільки всеросійської, не тільки всеслов’янської, але й всеєвропейської».

Саме процес розшарування дрібної шляхти, яка була основний рушійної силою шляхетського визвольного руху, робив її на противагу великій шляхті — «магнатеріі» — особливо непримиренно настроєної стосовно російського царату, т.-е. революційно-демократичної по своїх об’єктивних функціях і в той же час і більш сприйнятливої до революційно-демократичних ідей епохи. Але, говорячи про революційність і демократичності дрібної шляхти, не можна забувати про реакційну сторону цієї революційності — прагнучи відновити знищену загарбниками незалежність Польщі, дрібна шляхта неминуче трохи ідеалізувала минуле; шляхетську республіку, яка по суті була формою олігархії, дрібна шляхта вважала втіленням ідей рівності й братерства. Це тяжіння до ідеалізованого феодалізму становило особливість революційності шляхти, особливість реакційну, завдяки якій усі її повстання не були підтримані селянством, не розв’язували аграрної революції. От чому демократична шляхта суцільно й поруч здавала свої позиції або ідеологічно капітулювала перед магнатами, незважаючи на те, що в основному була рушійної силою національно-демократичного руху. Міцкевич був поетом цієї дрібної шляхти, відбиваючи у своїй творчості всю демократичну систему її поглядів і в той же час усю реакційну сторону їх.

Міцкевич народився в родині дрібнопомісного шляхтича в Литві, що займався адвокатурами в містечку Новогрудки. Дитинство провів на хуторі в Заосье. Вчився у Виленском університеті, де вступив у кружок так званих. філоматов, поряд з іншими кружками зовні організований по типу німецьких студентських кружків просвітницького типу. У Польщі, яка незадовго до цього піддалася третьому й останньому розділу, остаточно загубивши свою незалежність, ці кружки звичайно неминуче ухвалювали характер патріотичних суспільств, стремившихся відновити незалежність батьківщини. Є не мало вказівок на те, що цими суспільствами непомітно для них самих керувала досить серйозна конспіративна організація на чолі зі знаменитим Валер’яном Лукасинским, що згодом потрапили в лабети царських жандармів і проведшим цілих 46 років в одиночному висновку в міцності. Кружки існували напівлегально. Саме в цих кружках Міцкевич познайомився з навчанням французьких утопічних соціалістів, зокрема Сен-Симона, і з ідеями Великої французької революції. В 1822 по дріб’язковому приводу вся молодь, включаючи й 11- 12-літніх хлопчиків, була схоплена й після наслідку, що супроводжувався дикими катуваннями, розіслана по в’язницях, заслана, здана в солдати і т.д. Був арештований також і Міцкевич.

За час свого перебування у Виленском університеті й (останні роки перед арештом) викладачем гімназії в Ковно Міцкевич випустив два томики віршів. У перший увійшли балади, лірика й коротка передмова, у якому автор полемізує із супротивниками романтичної школи. До добутків останньої він зараховує свої балади, що представляють обробку народних пісень і легенд. Другий томик містив дрібні вірші, поему «Гражина» і драматичну поему «Дзяди» в уривках, у складі прологу й другий і четвертої частин. Почавши свою творчість із ідилій, ще сильно відзначених впливом класицизму, Міцкевич усе більш переходить на позиції романтизму, у міру того як зміст його творчості збагачується новими ідеями, що йдуть із Заходу, що ламають застиглі форми класичної поетики.

Уже в цих двох томиках, у значній частині ще наповнених індивідуальною лірикою, попадаються вірші, що відбивають революційні настрої Міцкевич: «Ода до молодості», у якій він призиває зіштовхнути земна куля із зацвілої колії і яку закінчує слова: «Здраствуй, зоря волі, за тобою зійде сонце спасіння»; друга частина драматичної поеми «Дзяди», де Міцкевич виводить дух поміщика, що мучив своїх селян. Але наскільки ці ідеї (у той час, у всякому разі) ще не ввійшли в плоть і кров Міцкевича, показує ряд сцен у тих же «Дзядах» з життя селянства, що зображують це життя в досить ідилічних фарбах. Тут лише намітилися ті погляди Міцкевича, які згодом змусили його до загального обурення шляхетської еміграції заявити, що жорстока розправа селян з поміщиками в Галичині в 1846 — справу цілком природнє, якого завжди випливало очікувати, і які ще пізніше, в 1849, привели його до твердження, що «сучасне поняття власності й родини стане таким же ненависним, яким стала королівська влада». Але не можна відразу не відзначити вкрай шкідливу й у цей час, що має об’єктивно-реакційний зміст помилку дослідників, що намагаються зачесати М. під соціаліста; вони не враховують і реакційної сторони його поглядів, яка відбивалася в його творчості і яка зараз використовується націонал-демократами.

У в’язницю Міцкевич потрапив мрійником з невиразно революційними настроями. Вийшов же він звідти цілеспрямованим борцем за незалежність батьківщини, з поглядами, що встановилися, характерними для тодішнього польського визвольного руху, із загартованою ненавистю до царату. В одній з останніх частин «Дзядов», куди Міцкевич увів сцени в’язниці, наслідку й бичував царських опричників, він відбив це своє переродження лірика-мрійника в поета-борця, змусивши свого героя Густава написати на кам’яному стовпі, що підтримує зводи в’язниці: «D. O. M. Gustavus obiit M. D. C. C. C. XXIII Calendis novembris, hic natus est Conradus M. D. C. C. C. XXIII Calendis novembris» (Густав умер листопадової вночі 1823. Тут народився Конрад листопадової вночі 1823).

Міцкевич був звільнений з в’язниці у квітні 1824 на поруки знаменитого згодом вождя повстанців Иоахима Лелевеля, у той час професора Виленского університету. У жовтні того ж року йому був вручений наказ негайно виїхати під конвоєм жандармів у Петербург. Тут він зблизився з російськими літературними колами, з Пушкіним, зійшовся з декабристами Бестужевим і Рилєєвим.

Націоналізм Міцкевича був позбавлений у той час чорт національного шовінізму, що виявилися згодом у його «Книгах народу польського» і «Книгах пілігримства польського», написаних у період занепаду й розгубленості, після придушення повстання 1830 реакційні елементи, що й сконцентрували в собі всі містичні, його світогляду. У петербурзький період життя Міцкевича ця сторона його поглядів проявлялася лише у формі месіанізму, що слабко ще тоді намічався. Міцкевич уважав, що справа звільнення Польщі як самої демократичної, на його думку, країни в Європі є справою загальнолюдським і що у свою чергу поляки, віддані своєї батьківщині, зобов’язано захищати інтереси пригноблених усього миру. Ця ідея, незважаючи на те, що з неї ж розвився згодом і месіанізм Міцкевича, була безсумнівно ідеєю революційної, яка саме й дозволила йому на відміну від багатьох його співвітчизників і сучасників розрізняти в Росії гноблених від гнобителів. Описуючи у своїх віршах про Росію ненависний йому Петербург, що символізує для нього, що засвоїв деякі погляди тодішніх слов’янофілів, — самодержавство, описуючи паради й розлучення пануючи Миколи I, знущаючись над вищим петербурзьким суспільством, він у той же час знаходить приголомшливі образи для опису страждань російського народу.

Це саме й дозволило йому знайти друзів серед революційних кіл того часу, підкреслити у своїх добутках, що його боротьба спрямована не проти російського народу, а проти загальних ланцюгів польського й російського народу. У своєму посланні « До друзів-москалям» він пише:

«Мій кубок, наповнений отрутою, тепер перекинуть,

І гнівом палючим повно моє гірке слово:

У ньому сльози вітчизни кривавим потоком нахлинуть

І нехай пропалюють… не вас, але лише ваші окови».

У Росії Міцкевич пробув до 1829, декілька раз міняючи місце проживання й переїжджаючи з Петербурга в Одесу, у Крим, у Москву. За цей період він написав ряд ліричних і еротичних віршів, кримські сонети й поему «Конрад Валленрод». Остання була визнана польською і європейською критикою одним з найбільших добутків світової літератури, хоча ідея її викликала більші суперечки, особливо серед польської критики, породивши термін «валленродизм», що означає зрадницьку тактику стосовно ворога. Герой поеми Вальтер Альф, будучи сином захопленої й поневоленої хрестоносцями Литви, після смерті своїх убитих тими ж хрестоносцями батьків попадає в лицарський замок, де його виховують християнином. Але, що перебуває в полоні в замку старий вайделот (литовський народний співак, аналогічний скандинавському скальдові) вселяє йому любов до поневоленої Литви й ненависть до хрестоносців. У першому ж бої Альф переходить на сторону литовців, поселяється в литовського князя Кейстута й одружиться на його дочці Альдоне. Але хрестоносці продовжують наступати. Вальтер, бачачи безсилля свого народу протистояти лавині, що насувається, вирішує пожертвувати своїм особистим щастям для порятунку батьківщини. Він залишає родину й проникає в ряди хрестоносців, де під іменем Конрада Валленрода, строгим життям і войовничістю домагаючись усе більш високих щаблів, стає нарешті гросмейстером ордена. Досягшись цього, він рядом зрадництв приводить орден до загибелі, а сам, викритий хрестоносцями, падає від їхньої руки. Тут безсумнівно відчувається вплив і Байрона й Шиллера, «Змова Фиеско» якого Міцкевич у цей час читав, і книг Макьявелли, епіграф із творів якого поданий «Конраду Валленроду». Але своєрідність умов, що визначили творчість Міцкевича, породило й дуже характерну рису цього добутку. Абстрактної суб’єктивної шиллеровськой моралі тут протипоставлений примат суспільної доцільності. На конфлікті між християнською мораллю, щепленому вихованням, і любов’ю до батьківщини й побудована особиста драма Валленрода. Саме в цьому, а не в так званому «валленродизме», модному плині, що виник на основі поеми, що й спотворив думка Міцкевича, полягає ідея добутку. Проте не чому іншим, як свідомістю безсилля свого народу перед могутнім ворогом, як тим, що М. не бачив сил, здатних цьому ворогу протистояти, може бути пояснене виникнення цього добутку. «Конрад Валленрод» є завершенням певного періоду у творчому росту Міцкевича — його романтизму. У той же час тут Міцкевич остаточно пориває з індивідуалістичною романтикою, переходячи до соціального пафосу.

В 1829 Міцкевич одержав нарешті дозвіл на виїзд за кордон, про до-ром довго клопотав. Звістка про польське повстання 29 листопада 1830 застало його в Римі. Міцкевич не вірив у його успіх. Підняте польською шляхтою й не підтримане селянськими масами (усі заходи, котрі могли розв’язати аграрну революцію й підняти селянство, зустрічали завзята протидія з боку великої шляхти), повстання це було подавлено вже навесні 1831. Поки Міцкевич клопотав про поїздку, усе було кінчено. Польська еміграція була охоплена розбратами й протиріччями. Марне силкуючись внести дух «революційно-патріотичної єдності», сам він не входив у жодну емігрантську групу, будучи однак по напряму думок ближче всього до революційно-демократичної групи Лелевеля в Парижу, куди Міцкевич переїхав у серпні 1832. За цей час він випустив «Книги народу польського» і «Книги пілігримства польського», де стилізованої ритмічної біблійною прозою розбудовував ідею про мессианистическом призначенні польського народу, про нібито існуючу в Польщі рівність і братерстві, протиставляючи польський народ усім іншим народам і призиваючи до національної єдності. Реакційний характер цих книг, що відбивали деякі особливості світогляду в основному революційно-демократичної дрібної шляхти, не випадково знайшов для свого вираження релігійну форму. Придушення повстання 1830, боротьба партій серед еміграції, яка Міцкевича собі, що не усвідомлював, її класового корінь, видалася дріб’язковою сварою, змушувала його усе далі йти від цієї дійсності. Романтизм, нашедший своє завершене вираження в «Конраду Валленроде», одержав новий удар від дійсності; Міцкевич спробував ще далі піти від неї й потрапив у мертве царство релігійного містицизму. Правда, містицизм Міцкевича, цього «якобінця», як його називав поет-аристократ і реакціонер Красинский, був позбавлено однієї характерної риси — пасивності й покірності волі божий — і згодом був значно перебільшений у класових цілях буржуазними дослідниками Міцкевича, але наявності цієї сторони у світогляді й творчості Міцкевича не можна ігнорувати.

Із часу консолідації польської буржуазій, пробудження пролетаріату Польщі й Росії націоналістичний польський рух втратив свій демократичний характер, усе більш загострюючись проти ідеології пролетаріату, проти ідеї міжнародної його солідарності. Ідеї національної єдності, погляд на історію Польщі як на послідовний розвиток волі й братерства, відбиті у творчості Міцкевича, були підхоплені такими напр. польськими дрібнобуржуазними националистич. партіями, як ППС. Ці ідеї здобувають уже характер контрреволюційного фашизму з моменту виникнення імперіалістичної Польщі. Із цього моменту затушовувати реакційну сторону демократизму Міцкевича — значить об’єктивно лити воду на млин нац.-демократів. Саме цю сторону законченно й завершенно виражають «Книги народу польського» і «Книги пілігримства польського». Почата одночасно з ними епічна поема «Пан Тадеуш» вийшла у світ лише два роки через — в 1834. Ця книга являє собою як би пам’ятник Польщі, що йде, такий, який вона переломлювалася у свідомості тужного по її неповторності Міцкевича. Немов у променях призахідного сонця, проходять у поемі картини з життя дрібної шляхти з бенкетами й полюваннями, сварками й бійками через дрібниці, із хвастощами й сутяжництвом, з усім століттями устоян, тепер іде побутом. Але все це освітлене в Міцкевича такою любовною посмішкою смутного гумору, так підкреслюється основна риса всіх цих шляхтичів — добродушність і любов до батьківщини, — що всі їх негативні риси втрачають свою гостроту, зм’якшуються, викликаючи в читача добродушну посмішку, а не відраза. І як смутний рефрен, як нагадування про неповторний звучать кінцівки глав: «Заснув останній у Литві возный трибуналу», «Так заснув останній ключник Горешкова». Останній… останній… Цим нагадуванням Міцкевич як би запрошує читача не судити, що йдуть.

Це був останній поетичний твір Міцкевича. Що пригнічується цькуванням, піднятому проти нього аристократичною частиною еміграції, тяжкою боротьбою за існування, щиросердечною хворобою дружини, Міцкевич нічого більше не писав, на кілька років підпавши під вплив уже безсумнівного містика Товианского, проповедывавшего самовдосконалення, піднесення духу до бога й покірність волі божої. Цей зв’язок порвав лише в 1846, коли оживився революційний рух у Європі. Міцкевич, що вважав, що не з реакційними урядами, а з революційними масами слід зв’язуватися захисникам польської незалежності, зрозумів тоді шкідливість містичних натхнень Товианского, усіма силами, що втримував «братів» від участі в революційних рухах. Але говорячи про погляди Міцкевича на зв’язок польського визвольного руху з революціями в Європі, не можна не відзначити характерної для польської дрібної шляхти непослідовності цих поглядів, що виражається в культі Наполеона I, розглянутого в якості виразника ідей французької революції й визволителя Польщі, — бонапартизмі, що змушував Міцкевича деякий час покладати надії на Луи Бонапарта. Звичайно це був досить своєрідний бонапартизм, що не перешкодив тому ж Луи Наполеону під час свого президентства закрити газету Міцкевича «Трибуна народів», де поет виступав проти уряду капіталістів, обертаючи до робітників наступний напр. заклик: «Якщо робітники дозволять обійти себе цими лицемірними заграваннями, якщо вони удовольствуются трохи поліпшеною часткою й захочуть відокремити себе від загальної справи пролетаріату, то вони будуть схожі на тих людей з опозиції, які, ставши вельможами, відрікаються від тих почуттів, до-рим вони зобов’язані своїм високим положенням». Але проте бонапартистських симпатій не можна не враховувати як моменту, що характеризує знов-таки всю ту ж реакційну сторону творчості М. і відбиваного їм світогляду дрібної шляхти.

Творчий геній Міцкевича, вгасаючи в цей період, проривався ще іноді в усних імпровізаціях, але вони не збереглися, як і більшість його імпровізацій більш раннього періоду. В 1847 М. відправився в Італію організовувати польський легіон для захисту незалежності Італії. Повернувшись у Париж в 1848, він став на початку 1849 редагувати вже згадану вище революційну газ. «Трибуна народів». В 1855 Міцкевич виїхав з Парижа в Константинополь із метою створення там польського легіону, який повинен був діяти в польських цілях у війні з Росією. 26 листопада 1855 Міцкевич умер у Константинополі від холери.

Подвійність ідеології, що відбився у творчості Міцкевича, подвійність, властива світогляду, що виражається їм, демократичної дрібної шляхти, у наш час викликає досить характерний процес еволюції поглядів і відносини до Міцкевича польської буржуазій, процес, що вимагає дуже пильного вивчення з нашої сторони. Якщо в радянських Білорусії й Україні агентура польських нац.-демократів намагається використовувати Міцкевича в інтересах фашистської Польщі й, опираючись на нього, спотворює історію — представляє шляхетскую олігархію як республіку братерства, рівності й волі, те одночасно в самій Польщі фашисти, яких ідеї Міцкевича, — ідеї права кожного народу на незалежне існування, ідеї демократизму, — б’ють в особу, намагаються ревізувати Міцкевича: вони повідомляють його вистава про Польщу абстрактно-романтичним, знущаючись над його ідеалізацією «відсталої» дрібної шляхти й протиставляючи цій «відсталій» шляхті кулака-власника, «не думаючого ні про які абстракції, але своєю працею стверджуючого реальну конкретну Польщу, якої нам удалося добитися».

Значення Адама Міцкевича в польській поезії

clip_image002Епоха Міцкевича — епоха бурхливого національного руху в Польщі, епоха загостреної національної самосвідомості. У польській поезії вона позначилася розширенням тематики, що зажадала нових жанрів і форм. Добутку найбільшого польського поета — Міцкевича — являють собою краще відбиття цієї епохи, ознаменованою культурною гегемонією польської шляхти, найбільш защемленою втратою польської незалежності. Очолюючи національний рух, становлячи кадри повстанців, польська дрібна шляхта в особі Міцкевича виразила в самій специфіці художньої творчості й свої революційні, і свої реакційні умонастрої, і антагонізм до великого дворянства (магнатам), в економічних відносинах, що виграв від приєднання Привислянской частини Польщі до Росії. У літературі цей класовий антагонізм виразився в боротьбі класичного й романтичного стилів: класицизм був стилем самовдоволеної магнатерии, що не тужила про минуле й не стремившейся до національного відродження. У своїй літературній творчості, манірному, холодному, штучному, далекому ліризму, вона затверджувала й прославляла існуючий порядок і схилялася перед новими владиками Польщі. Ця верноподданническая поезія була мало національна у своїх формах, додержувалася чужоземним зразків невисокої проби, переважно епігонам французького класицизму часів Наполеона I. Коли шляхта, подивленная існуючим порядком, що не знаходила в руссифицируемой Польщі додатка своїх сил, що розоряється непосильними податками, стала проявляти себе в літературі, вона насамперед порвала із класицизмом як реакційним плином. Уже у своїй першій книзі «Балади й романси» (1822) Міцкевич відкрито визнає себе романтиком. Але в цьому романтизмі, впроваджуваному на польському ґрунті Міцкевичем, виявилися такі особливості його світогляду, особистого темпераменту й складу розуму, які робили його представником двоїстої по своїй природі польської шляхти й дуже вплинули на подальші долі польської поезії. Безумовно Міцкевич усвідомлював могутність знання. Але Міцкевич заперечував науку в області антропології й психології. У баладі «Романтичність» він прямо говорить, що почуття й віра — сильніше ока й скельця Мудреця. Ця схильність до містицизму суперечить винятковій ясності й послідовності думки Міцкевича як художника. Його мова точна й конкретний. Опису природи тісно переплетений із зображенням живого людського життя.

У добутках, що пішли за баладами, ці риси поетичного генія Міцкевича позначаються вже в повному блиску. В 2-й його книзі, виданої в тому ж 1822, з’являються 2-я й 4-я частини «Дзядов» ( від 1-й частини збереглися тільки досить слабкі, незв’язні уривки). «Дзяды», особливо 4-я частина, — одне з найвидатніших добутків польської літератури. Тема цієї частини — борошна нещасної любові, що досяглися меж божевілля. Автобіографічні моменти в цій поемі також характерні для романтиків. Назва «Дзяды» — «Діди» — означає обряд (пережитки язичества), яким литовці шанують своїх предків (дідів). Багато чого зображене тут почерпнуте поетом з народних повір’їв; закляття гусляра взяте прямо з пісень.

Одночасно з «Дзядами» надрукована литовська повість «Гражина», з історії боротьби литовців з тевтонським орденом, перший епічний твір Міцкевича. Тема — почуття старолитовского патріотизму. Для польської літератури поема була новиною й по сюжету й по прийманнях його розробки. Цей період творчості Міцкевича як би завершується віршем «Ода до молодості». У цій оді, що своєрідно переломлювала вплив традиційних зразків класицизму, Міцкевич виразив прометеизм революційно настроєної шляхетской молоді.

Арешт Міцкевича з посиланням, що пішло потім, відбилися в його добутках зовсім новими мотивами. Політичні мотиви починають усе яскравіше проявлятися в його творчості. Вплив німецьких романтиків переміняється впливом найбільш протестуючого поета епохи — Байрона, його іронії й сарказму. Написані в цей період «Кримські сонети» (враження від переїзду Міцкевича в Одесу і його поїздки по Кримі) були новою главою в історії польської поезії. Незважаючи на те, що сонет уперше зустрічається вже в XVI в. у творах Яна Кохановського й пізніше, Міцкевич як би вперше користується сонетом. Відкинувши застиглу в класичних формах фразеологію, він створює нову поетичну мову. При скнарості мови (14 рядків) він досягає граничної зображальності форми й насиченості змісту.

У Москві було написано Міцкевичем одне з найбільших добутків його байронічного періоду «Конрад Валленрод». Особистість Валленрода й комбінація в ній двох могутніх страстей — страсті до батьківщини й пекельної помсти — задумані в байроновском плані. Але вплив Байрона на цю поему не спричинило подражательности. Епічні поеми Міцкевича являють собою інший тип добутків, чому поеми Байрона, створені в інших національних і соціальних умовах. Герої Байрона повстають переважно проти навколишнього середовища, навпаки, герої Міцкевича борються за це середовище. Ідея «Конрада Валленрода» — героїчне служіння суспільству, доведене до останніх границь самозречення. «Конрад Валленрод» виконував для наступних поколінь польської молоді свого роду «профілактичну» функцію проти асиміляції. У цьому змісті Міцкевич з’явився вихователем молоді.

Таке ж завдання «Дзядов», ідея яких розроблялася Міцкевичем усе життя. План був досить широкий: Міцкевич праг зобразити страждання польського народу після розділів і виразити прагнення націй до відродження. Але із цього задуму здійснений був тільки пролог і 9 явищ, що утворюють одна дія. Зв’язок цієї частини добутку з першої й четвертої, опублікованими раніше, лише в тому, що в обох добутках діє Густав Конрад, тобто сам поет, а наприкінці відтворюється знову ніч на цвинтар з народом і гуслярем, що викликають померлих за допомогою заклинань. Кращі сторінки, це — так наз. імпровізація, що полягає з 280 віршів виняткової гідності. Легко простежити, що Міцкевич у цілому ряді своїх добутків проводить тип Конрада, що свідомо присвячує себе спільній справі (національному). Тип цей, суб’єктивно пофарбований, втілений у різних особах. Востаннє з’являється він у найбільшому творі Міцкевича — епопеї «Пан Тадеуш, або Останній заїзд на Литві». Тут тип Конрада втілений у священику Рибаке. У молодості — авантюрист, він згодом кається, присвячує себе батьківщині й гине. Інша назва епопеї характеризує сюжет. У ті часи приведення у виконання судових розв’язків зустрічало надзвичайні перешкоди завдяки безсиллю влади й суду. Позивач, щоб добитися виконання вироку, прибігав іноді до сприяння околишньої шляхти, щоб здійснити право силою, тобто робив так наз. навали, або «заїзди». Позов двох сторін, що сперечаються, ускладнена «заїздом», що кінчається одруженням — основна фабула «Пана Тадеуша». Уся дія відбувається на тлі політичної грози, що насувається, — війни 1812, яка вдарила й по глухому литовському куточкові. В епопеї реалістично відтворені риси сучасного Міцкевичу « життя-буття» у глухому польському селі. Портрети, що исчезнувшие типи змальовані надзвичайно опукло. Плин дії переривається чудовими епізодами (полювання, облава на ведмедя, любовні сцени, ігри, танці й т.п.). Зображення битви носить характер сутичок між героями Гомера: один за іншим шляхтичі показують своє мистецтво й доблесть. Соціально-політична подвійність польської шляхти, сплетення однакове характерних для неї революційних і реакційних тенденцій, прагнень до соціального перетворення, з одного боку, і туги про минуле — з іншої, відбилися в самому стилі цього найбільш зрілого твору Міцкевича. Хвороблива іронія, меланхолійний гумор, повний любові до минулого й примирення з його негативними сторонами, тому що поет ще глибоко пов’язаний з ним, сполучається зі здоровішим реалізмом епосу. «Паном Тадеушем» — цією сільською поемою в 12 піснях — і закінчується властиво поетична творчість Міцкевича, що тривало з невеликим 15 років (1819-1834).

Відбиваючи й реакційну сторону ідеології польської шляхти, Міцкевич був міцно переконаний, що вся сутність суспільного життя не в установах і порядках, а у вдачах, але добутку його («Дзяды», «Пан Тадеуш») вели до протилежного висновку. «Якщо перед нами дійсно великий художник, те деякі хоча б з істотних сторін революції він обов’язково відіб’є у своїй творчості» (Ленін). Міцкевич дійсно відбив досить істотні сторони польської дійсності першої половини XIX в., епохи, безсумнівно революційної для Польщі. Як художник він надзвичайно правдивий. Під його пером виступають рельєфно назовні всі пороки й вади соціально-політичного укладу польської народностей. Шляхетское рівність виявляється відомою фікцією, шляхетский заїзд — карикатурою судочинства. Волелюбні шляхтичі, що нібито захоплюються ідеєю загального добра, стають податливими знаряддями всякого авантюриста, що вміє їх эксплоатировать у своїх приватних інтересах («Пан Тадеуш»).

Значення літературної спадщини Міцкевича для пролетаріату прекрасно визначене Р. Люксембург у її статті про Міцкевича: «Він був останнім і найбільшим співаком дворянського націоналізму, але як такий разом з тим і найбільшим носієм і представником польської національної культури. І як такий він належить тепер польському робітничому класу, як тільки він зробиться його надбанням; тільки йому він і належить по праву — як найбільша духовна спадщина колишньої Польщі. У Німеччині свідомий пролетаріат є, по вираженню Маркса, спадкоємцем класичної філософії. У Польщі, внаслідок іншого збігу історичних обставин, він є спадкоємцем романтичної поезії, а, отже, і її найбільшого корифея — Адама Міцкевича».

Гучномовець

 

clip_image002

Напевно, кожна людина уявляє, як виглядає гучномовець і навіщо він використовується. Гучномовець вбудований в радіо, телевізор і інші побутові прилади, з якими ми стикаємося щодня, тому відомий він нам не з чуток. Проте пояснити принцип дії гучномовця зможе зовсім не кожна доросла людина.

Отже, гучномовець — це електроакустичне облаштування відтворення звуків. Пристрій для ефективного випромінювання звуку в навколишній простір, що конструктивно містить одну або декілька випромінюючих голівок і, при необхідності, акустичне оформлення і додаткові електричні пристрої (фільтри, трансформатори, регулятори тощо).

Гучномовець (чи динамічний гучномовець) складається з випромінюючої частини — конічного дифузора і звукової котушки, поміщеної в постійне магнітне поле. Змінний струм звукової частоти, що протікає через циліндричну звукову котушку, взаємодіє з постійним магнітним полем, в яке поміщена ця котушка. Під дією виникаючої сили дифузор коливається як поршень, випромінюючи звук усією своєю поверхнею.

Гучномовців залежно від способу випромінювання звуку можуть поділятись:

ü Електродинамічний гучномовець

ü Електростатичний гучномовець

ü Конденсаторний гучномовець

ü Електронний гучномовець

ü П’єзоелектричний гучномовець

ü Електромагнітний гучномовець

ü Іонофон

ü Гучномовці на базі динамічних голівок спеціальних видів (магнепланарних, ізодинамічних, стрічкових, ортодинамічних, випромінювачах Хейла)

Залежно від величини середнього стандартного звукового тиску гучномовець може бути нормальної (менше 0,2 Па), підвищеної (не більше 0,3 Па) і високої (менше 0,4 Па) чутливості.

За конструктивними ознаками розрізняють гучномовець простий, що має рухливу систему, що складається із звукової котушки і дифузора, і складний, рухлива система якого, містить або декілька котушок, або декілька дифузорів, з круглим, овальним, еліптичним, куполоподібним дифузорами; з відкритою і закритою магнітною системою і так далі.

Зовнішнє оформлення гучномовця, що є ящиком або екраном, призначене для вирівнювання частотної характеристики і механічного захисту гучномовця. У гучномовця без зовнішнього оформлення коливання, що випромінюються передньою і задньою сторонами дифузора, мають протилежні фази, що призводить до зниження звукового тиску на низьких частотах. Для запобігання цьому, гучномовець поміщають в центрі плоского екрану, розмір якого залежить від резонансної частоти рухливої системи гучномовця.

Різновидом гучномовця є рупорний гучномовець.

Гучномовець, в якому для концентрації звукової енергії в певному напрямі служить рупор, називають рупорним. Рупор є трубою зі змінним перерізом і служить для узгодження навантаження механічної системи рупорного гучномовця і довкілля.

Рупорні гучномовці використовуються при озвучуванні великих площ, як відкритих (стадіони, парки, вокзали і так далі), так і закритих. (спортивні, виставкові комплекси, виробничі приміщення і тому подібне) Звичайні рупорні гучномовці, відрізняються від стельових, настінних і інших акустичних систем, вузькою спрямованістю (15-20 градусів) випромінювання звукових хвиль і значною дальністю (50-200 м). Вони незамінні для покриття звуком великих відкритих площ. З недоліків можна виділити вузьку смугу пропускання 300-6300 Гц. В умовах вуличних і виробничих шумів, це дозволяє виділити мовну (інформаційну) складову сигналу. Широкосмугові рупорні гучномовці при смузі 100-18000Гц відтворюють сигнал набагато якісніше і можуть використовуватися для музичної трансляції. Але при цьому, діаграма спрямованості складає 90-180 градусів. Зона дії 10-50 метрів. Виготовляються корпуси рупорних гучномовців з металу (сплави алюмінію) і пластмас.

Гучномовці також діляться по функціональним видам:

Акустична система — гучномовець, призначений для використання в якості функціональної ланки в побутовій радіоелектронній апаратурі, має високі характеристики звуковідтворення.

Абонентський гучномовець — гучномовець, призначений для відтворення передач низькочастотного каналу мережі дротяного мовлення.

Концертний гучномовець — має велику гучність у поєднанні з високою якістю звукопередачі

Гучномовці для систем сповіщення і систем озвучування приміщень (гучномовці цих систем схожі за призначенням, дещо відрізняються гучністю і якістю звуковідтворення)

Настінний гучномовець

Стельовий гучномовець

Панельний гучномовець

Вуличний гучномовець — має велику потужність, зазвичай, рупорне виконання, в просторіччі «дзвін»

Спеціальні гучномовці для роботи в екстремальних умовах — протиударні, противибухові, підводні

clip_image004

Голуб Марія

9 –А клас

Тарас Шевченко

clip_image001

Усі ми родом з дитинства. З країни дзвінких бурульок-льодяників, срібних і золотих медових кульок березневих котиків, гудіння бджіл над заметами вишнево-яблуневого кольору, таємничої лісової гущавини.

Саме у цій таємничій чарівній країні протікало і Тарасові дитинство. На жаль, з самого того раннього віку над ним тяжіло прокляття. І зовсім не кріпосна убогість була причиною того прокляттям. Не у бідності народився Тарас. Давно в минуле відійшли ті часи, коли кріпак нічого не мав. Це ж вже було Х1Х століття. Кріпаки, починаючи з 14-15 річного віку повинні двічі на тиждень йти на панщину і робити безвідмовне те, що їм накаже панський управитель. Повинні платити грошима або натурою десятину вирощеного на тій землі, що їм надав пан. Хай і успадкували ту землю вони від батьків, але Закон віддав її панові. Київський губернатор Бібіков подавав цареві, рапорт про те, що багато хто з поміщиків творить беззаконня і вимагає від кріпаків в посівну або жнива відпрацьовувати не 2, а 3 дні на тиждень. Рапортує і просить дозволу покарати винних…

Усе, що кріпак заробив на стороні залишалося йому. На зароблене він міг і сам покупатися і викупити землю. Найвідоміші цукрозаводи — Терещенко, Ханенки, Семіренки вийшли з кріпаків. Самі себе викупили…

Не з бідних була і сім’я Тараса. Батько його Григорій Іванович Шевченко-Грушевский одружився не по вибору батьків, а по любові, на красуні Катерині Бойко, дочці заможного козака, що покріпачив, Якима Бойка з Морінцев.

Тарас Григорович Шевченко народився в 1814 році у березні (по новому стилю) у будинку Катерини і Григорія Шевченка. Будинок його діда Якима Бойка знаходитися поруч. Батьками Тараса були кріпосними селянами місцевого пана Энгельгардта.

У Моринцях майбутній Кобзар Тарас Шевченко часто бував в дитинстві і юності. Ці краї він барвисто описує у своїх творах.

Існує ще інша версія. Ніби-б дід Тараса Шевченка несправедливо вибив дозвіл у місцевого керівника на заселення хати, що поруч стоїть, яка належала селянинові Колісникові. Колісник в ті часи служив в солдатах, тоді була війна з Наполеоном, дружина його померла при пологах. І в його хату вселилися батьки Тараса Шевченка. Але не довгим було те щастя. Тарас народився 25.02.1814, а вже через півтора роки, розбивши Наполеона, повернулася в Росію велика частина армії. Повернувся з армією і Колісник. Але не захотів він більше тягнути солдатську лямку. Втік. Пішов він додому, а в його подвір’ї живе сімейство його сусіда Бойка. Прокляла людина зайд, та і попрямував в гайдамаки. В ті часи навкруги Моринців були величезні темні ліси з непролазною гущавиною. Ось в ту гущавину і попрямував бідолаха.

Можливо тому такі кровожерні образи гайдамак в поемах Тараса.

Через два роки батьки Тараса переселилися в село Кирилівка, де він провів своє дитинство.

Кинувся Григорій Шевченко в ноги тестеві і батьку, щоб позбавили вони його від того гайдамаки. Порадилися батьки, та і купили йому за 200 рублів будиночок з садибою в Кирилівці, щоб не мучив його більше та гайдамака Копій… А тепер скажіть самі, чи сьогодні кожен український селянин зможе купити своєму синові будинок з ділянкою землі?

У цьому тихому саду, в цій долині бабки над струмком і протікало щасливе раннє дитинство Тараса. Коли не бігав вулицею з такими ж голомозимі малюками, то блукав своїм садом, спускався в долину, укладався під величним лопухом і дивився на хвилі свого струмка, який відносився кудись у безмежність..

Мати його померла в 1823 році; у тому ж році батько одружився повторно на вдові, що мала трьох дітей. Вона відносилася до Тараса суворо. До 9-річного віку Тарас був під опікою своєї старшої сестри Катерини, дівчини доброї і ніжної. Незабаром вона вийшла заміж.

Батько Тараса був грамотним. Хотів, щоб грамотними були і його діти. Так от, коли Тарасу виповнилося 8 років, батько віддав його вчитися грамоті в церковно-приходську школу. Треба сказати, що на Україні ті школи при церквах були переважно польські. Адже, хоч і приєднавши Польщу до України ще за часів Катерини Великої, Росія залишила на Україні усе так, як було при Речі Посполитій.

У 1825 році, коли Шевченку йшов 12-й рік, помер його батько. З того часу починається важке кочове життя безпритульної дитини : спочатку прислуговував у дячка — учителі, потім по навколишніх селах у дячків – малярів («богомазів», тобто художників-іконописців).

У свій час Шевченко був пастухом овець, потім служив у місцевого священика погоничем. У школі учителя-дячка Шевченка вивчився грамоті, а у малярів познайомився з елементарними прийомами малювання. На шістнадцятому році життя, в 1829 р., він потрапив в число прислуги поміщика Энгельгардта, спочатку в ролі кухарчука, потім козачка. Пристрасть до живопису не покидала його.

Помітивши здібності Тараса, в період перебування у Вильне, Энгельгардт віддав Шевченку в навчання викладачеві Виленского університету портретистові Яну Рустему. У Вильне Шевченка пробув близько півтора років, а з переїздом на початку 1831 року в Санкт-Петербург, Энгельгардт, маючи намір зробити зі свого кріпосного домашнього живописця, послав його в 1832 році в навчання до «різних мальовничих справ цеховому майстрові» В. Ширяєву.

У 1836 році, змальовуючи статуї в Літньому саду, Шевченко познайомився зі своїм земляком, художником І. М. Сошенко, який, порадившись з українським письменником Е. Гребінкою, представив Тараса конференц-секретарю Академії витівок В. І. Григоровичу, художникам А. Венецианову і До. Брюллову, поетові В. Жуковському. Симпатія до юнака і визнання обдарованості малоруського кріпака з боку видатних діячів російської культури зіграли вирішальну роль у справі викупу його з неволі.

Вугільна промисловість України

Вугільна промисловість в Україні є давньою і традиційною галуззю, яка займає домінуюче місце серед паливних галузей. Країна має великі запаси (до 200 млрд. т) високоякісного вугілля, яке здебільшого залягає на значній глибині у Донецькому, Луганському, Придніпровському басейнах, 75% вугілля використовується як паливо, 25% – як технологічна сировина для чорної металургії. Донецька область вважається найбагатшим регіоном України по природним ресурсам (запасам), 12% – природного багаття країни знаходиться саме тут, більше ніж в інших областях України. Вугленосні площі в Донбасі становлять понад 50 тис. км² і зосереджують близько 98% запасів кам’яного вугілля України. Родовища вугілля басейну утворюють три компактних осередки: “Старий Донбас” (межа Луганської та Донецької областей), “Західний Донбас” (Дніпропетровська область) та Південний Донбас (південь Донецької та Луганської областей). Донецьке вугілля має високу собівартість, що пов’язано з невеликою потужністю (0,5-2,0м) та глибоким заляганням пластів. Так, тут знаходиться найглибша в Україні шахта “Глибока” (405 м).

Нині Україна має близько діючих кам’яновугільних шахт (у 50% їх видобувається коксівне вугілля). З іншого боку, підготовлений для експлуатації 41 резервний ділянку для шахтного будівництва сумарною потужністю 92 млн. тонн кам’яного вугілля щороку (зокрема. для коксівного вугілля – 16 шахт виробничої потужністю 35 млн. тонн вугілля).

clip_image001

У Донбасі вугільні площі відведено понад 150 тис. км2, що становить близько чверть площі країни. Тут зосереджено близько 92% запасів кам’яного вугілля України. У тому числі приблизно 34% посідає Донецький регіон, інші ж розташовані на півметровій території Луганській, Дніпропетровській і Харківській областей.

Донецький вугільний басейн було відкрито у 1721 р. Перша вугільна шахта стала до ладу в Лисичанську у 1795 р. До Першої світової війни (1913 р.) на Донбас припадало 86.8% вуглевидобутку всієї Росії. У вугільній промисловості панував іноземний капітал, який контролював 70% видобутку вугілля у Донбасі. За період входження України до СРСР вугільна промисловість була реконструйована, збудовано нові потужні шахти.

Найбільших масштабів видобуток вугілля досягнув у 1976 р. — 218 млн тонн, з них 206 млн тонн кам’яного і майже 12 млн тонн бурого вугілля. Різке зниження видобутку вугілля розпочалося у 1991 р.: у 1992 р. він становив 133,7 млн тонн. з них 127.9 млн тонн кам’яного і 5.8 млн тонн бурого вугілля (див. табл. 42). Основною причиною скорочення видобутку вугілля в Донбасі було те. шо кілька десятків років тому уряд колишнього СРСР прийняв рішення про безперспективність Донбасу. Капіталовкладення у вугільну промисловість цього басейну були набагато зменшені. Нові шахти фактично не будувались, а діючі старіли і ставали нерентабельними, собівартість видобутку вугілля зростала.

Споживачі палива дедалі більше переходили на нафту і газ. Тільки потреба вугілля для коксування і діючих теплових електростанцій стримувала скорочення видобутку донецького вугілля.

Основна частина видобутку (майже 60%) — енергетичне вугілля. Найбільше його витрачається на виробництво електро- і теплоенергії (25%). Металургія споживає приблизно 20% вугілля.

clip_image003

У родовищах Донбасу переважає енергетичне вугілля (56%), переважно використовуваний для електроенергії та теплопостачання населених пунктів. Основні його зосереджено Луганській області. Запаси коксівного вугілля, застосовуваного для виплавки чорних металів, становить 44% загальних запасів. Його родовища перебувають переважно у Донецькій області, де міститься більшість шахт і сформувалися наймогутніші центри вуглевидобутку – Донецьк, Макіївка, Єнакієве, Торез, Красноармійськ та інших.

Найбільшим басейном в Україні Донбас із запасами 240 млрд. т. Тут є усі марки вугілля : коксівне (половина запасів), антрацит, газове, довгополуменеве. Донецьке вугілля має високу теплотворну здатність і незначну зольність. Проте собівартість його порівняно висока через велику глибину залягання шарів та їхню малу потужність. Це знижує його конкурентноспроможність. У 1977 році видобуто 76,9 млн. т. вугілля, в тому числі — 31,6 млн.т — коксівного

Донецький вугілля, видобутий переважно шахтним способом, має високий собівартість, що з глибоким (до 1 км і більше) заляганням пластів і відносно невеликий їх потужністю.

У Донбасі складні гірничо-геологічні умови. Вугілля здебільшого залягає стійкими, але малопотужними (у середньому 1.3 м) пластами пологого падіння. До того ж у Західному та Південному Донбасі поклади значно обводнені. Глибина розробок вугілля становить 200—1000 м і більше. З глибиною зростає газоносність пластів. Усе це негативно позначається на освоєнні родовищ, підвищує собівартість вугілля. Донецьке вугілля — високоякісне, малофосфористе. Тепловий коефіцієнт його високий (0.93). У басейні є всі типи кам’яного вугілля — від найменш метаморфізованого (перехідне від бурого до кам’яного) до високомета-морфізованого (антрацит). Вугілля найменш метаморфізованих марок залягає в західній і північній частинах басейну, антрацит — у південно-східній частині. За останні роки якість вугілля, що видобувається на багатьох шахтах Донбасу, низька. Зольність сягає 40—50%. Для підвищення якості основна частина вугілля потребує збагачення. З цією метою в басейні діють десятки вуглезбагачувальних фабрик. Ці фабрики є джерелами забруднення довкілля. Вони постійно викидають в атмосферу, водойми отруйні речовини. Тільки в Донецькій області щорічно нагромаджується понад 60 млн тонн відходів вугільної промисловості.

Значний рівень фізичної спрацьованості гірничодобувного устаткування, закриття деяких шахт, значне зменшення видобутку вугілля (роки незалежності України майже втричі) і дуже важкі умови праці гірників стало зростання соціальної напруги в традиційно шахтарському регіоні. Для розвитку вугільної промисловості необхідний комплекс заходів які з реконструкції й модернізації шахт, збільшення безпеки праці, навчання втратили роботу гірників іншим спеціальностями та інших.

Але вугілля відіграє важливу роль у сучасному світовому господарстві завдяки своїм фізико-хімічним властивостям і величезним запасам. За походженням і якістю розрізняють кам’яне та буре вугілля. Світові запаси кам’яного вугілля становлять майже 22 трлн тонн, а сфера застосування його не обмежується енергетикою. Значення вугілля як хімічної сировини зростає. Його запаси в Україні величезні. Тільки підготовлені до експлуатації родовища мають майже 10 млрд тонн енергетичного вугілля. Загальні ресурси України становлять 100 млрд тонн. Якщо щорічно видобувати 240 млн тонн. то запасів вистачить на 300—400 років.

Україна може розглядати можливості зниження залежності від російських енергоносіїв тільки за рахунок збільшення обсягів споживання вугілля. За рахунок власного добування Україна забезпечує лише 24% від загального споживання газу та 12% споживання нафти. Найближчим часом неможливо навіть трішки збільшити видобуток цих енергоресурсів через відсутність ресурсів інвестиційних. За зведеними даними вугільних підприємств , добування вугілля на діючих шахтах можна збільшити до 150 млн. тонн за рік. Розвіданих вугільних запасів вистачить ще на 350 — 400 років. Україна може й імпортувати вугілля. Ціна вугілля в більшості країн нижча від собівартості його добування в Україні. При собівартості вітчизняного вугілля (за деякими даними ) 55 дол. За тонну, економічно доцільним може бути імпорт практично з будь — якої країни світу. Приміром, навіть поставки з далекої ПАР на 20% дешевшими, навіть з урахуванням фрахтових видатків.

Вітчизняне добування нашого вугілля є високо затратним і небезпечним для життя, газ нам постачає відомо хто, і тут наша залежність помітна навіть неозброєним оком, наші АЕС після Чорнобильської аварії вже ніколи не будуть асоціюватися з » мирним атомом «.Шахтарські регіони є зонами екологічного лиха. Тільки в Луганській області в атмосферу викидається 700 тис. Т забруднювальних речовин трьохсот найменувань. На терені області міліють річки, зникає риба, ускладнюється ситуація з питною водою. З розвіданих запасів прісної води в Луганській області лише 14% відповідають вимогам Держстандарту » питна вода». З загальної кількості стоків тільки 8% можна вважати очищеними. Під усім східним регіоном лежить бомба вповільненої дії у вигляді величезних порожнин у шахтах. Вони призводять до зсувів, провалів, дрейфу ділянок поверхні. Уже зараз у кількох районах Східної України вмирають селища й території через погану екологію. Навіть у таких великих містах, як Лисичанськ, і в низці районів відключену рух поїздів на ділянці Лисичанськ — Вовчоярівськ.

Технологічний процес та заходи вдосконалення.

Технології видобутку вугілля, його оцінка залежить від кількох параметрів

1. За глибиною залягання та кутом нахилу вугільного пласту є пожежонебезпечно.

Вугілля видобувають відкритим або закритим способами від цього залежить собівартість. В Україні відкритим способом добувається майже 40% вугілля — Дніпровський буро — вугільний басейн. Кам яне вугілля відкритого видобутку належить до найбільш економічно вигідного виду палива і його видобуток невпинно росте.

2. За марочним складом та якістю . Щодо цього вугілля поділяється на кам яне , буре, коксівне, енергетичне. В Україні на кам яне вугілля припадає 2,3 запасів.

Розглянемо технічні заходи, призначенні для високоефективної технології розробки вугільних родовищ, які рекомендовано застосовувати фахівцям в галузі вугільної промисловості.

2.1 Високоефективні технології розробки вугільних родовищ.

2.1.1 Технології відпрацьовування потужних порушених пластів у два шари.

Характеристика пласту.

Потужність пласту — 5 — 9,5 м. Кут падіння пласту 0 — 25 град. Амплітуда змішання порід покрівлі — (0,7-1,3), де потужність першого пласту висячого крила, м.

Сутність способу відпрацьовування потужного порушеного пласту в два шари.

При відпрацьовуванні могутнього пласту шарами з переходом порушення, спочатку відпрацьовують перший шар висячого крила стовпами, обмеженими флангом з однієї сторони і порушенням з іншої сторони. Потім відпрацьовують перший шар лежачий і другий шар висячих крил з переходом механічного комплексу в зоні порушення з першого шару висячого в другий шар лежачого крила. Після чого відпрацьовують другий шар лежачого крила. Відпрацьовування ведуть від порушення у бік флангу.

При наявності в покрівлі пласту кливажних тріщин, відпрацьовування першого шару висячого і першого шару лежачого крил ведуть у напрямку падіння кливажних тріщин на очисний забій.

Перевага

Підвищується ефективність розробки потужних порушених пластів шарами за рахунок зниження трудомісткості при переході гірничо-геологічних порушень механічними комплексами.

2.1.2 Технологія очисних робіт при розробці положистих і похилих вугільних пластів, що залягають у виді брахісинкліналі.

Характеристика пласту.

Потужність пласту — будь-яка. Кут падіння пласту: уздовж подовжньої осі — до 18 град., уздовж поперечної осі складки — до 35 град. Система розробки — довгі стовпи орієнтовані по напрямку залягання брахісикліналі.

Сутність розробки пласту.

При розробці вугільних пластів, що залягають у виді брахісинкліналі похилі стовбури (ухили) проходять з денної поверхні уздовж подовжньої і поперечної осей складки до підготовчих вироблень центральної виймальної ділянки, відпрацьовування яких ведуть по напрямку залягання брахісинкліналі з повним обваленням покрівлі. При розробці обводнених і пожежонебезпечних вугільних пластів приймають висхідний порядок відпрацьовування стовпів, орієнтованих по простяганню, починаючи від подовжньої осі складки.

Перевага

Мінімальні капіталовкладення на будівництво шахтоділянок. Малі строки окупності капітальних вкладень і висока їхня ефективність. Незначні непридатні витрати на устаткування промислових площадок за рахунок повторного використання ЛМК.

2.1.3 Схеми розкриття вугільних пластів, що залягають у виді брахінсинкліналі.

Характеристика пласту.

Потужність пласту будь-яка. Кут падіння пластів — уздовж подовжньої осі — до 18 град., уздовж поперечної осі складки — до 35 град. .

Сутність способу розкриття.

При розробці виття вугільних пластів, що залягають у виді брахісинкліналі, на денній поверхні уздовж подовжньої осі складки формують конвеєрну галерею і комунікаційний коридор. Розкриття шахтоділянок роблять похилими стовбурами, причому центральні похилі стовбури (ухили) проходять уздовж подовжньої, а флангові уздовж поперечної осі брахісинкліналі, що на границі шахтоділянки збивають між собою й обладнають водовідлив.

Перевага

Реалізація пропозиції дозволить значно скоротити час і витрати на будівництво оздоблювальних шахтоділянок і в цілому вугледобувного комплексу.

2.1.4 Схема розкриття положистих вугільних пластів з поділом шахтового поля на блоки по якості вугілля.

Характеристика пласту.

Потужність пласту будь-яка. Кут падіння пластів до 18 град. .

Сутність способу розкриття

Шахтне поле розкривають квершлагом на границі виходів пластів під наноси, чи обладнають в хрест простягання наземну галерею, до яких примикають центральні похилі виробітки ( ухили). У місці сполучення центральних ухилів із квершлагом, пройденим під наносами, чи з наземною галереєю обладнають промислові площадки шахтоділянок. Вертикальні стовбури проходять до розкриття ряду шарів, що відносять до однієї групи по якості вугілля.

Перевага

Підвищується ефективність розкриття і підготовки шахтних полів за рахунок скорочення обсягів гірничо-капітальних робіт. Забезпечується роздільне транспортування і складування вугілля різної якості.

2.1.5 Технологія очисних робіт при розробці положистих пластів, що залягають у виді брахісинкліналі.

Характеристика пласту.

Потужність пласту 0,8 — 4,5 м. Кут падіння пласту: уздовж подовжньої осі складки — від 12 до 15 град., уздовж поперечної осі — до 25 град., система розробки — довгі стовпи по повстанню. Спосіб керування покрівлею — повне обвалення.

Сутність способу розробки

При розробці вугільних пластів, що залягають у виді брахісинкліналі з кутом падіння уздовж подовжньої осі не більш 12 — 15 град., стовбури проходять по пласту, що розкривається, похило уздовж подовжньої і поперечної осей брахісинкліналі, а підготовчі вироблення проводять на контакті пласту з наносами по периметру (мал.. а) брахінсинкліналі, чи центральні і флангові стовбури з єднають за допомогою бремсбергів з боку центральних стовбурів і виємочних штреків з боку флангових стовбурів (мал..б).

Перевага

Мінімальні капіталовкладення на будівництво шахтоділянок. Малі строки окупності капіталовкладення і висока їхня ефективність. Незначні непридатні витрати на устаткування промислових площадок за рахунок повторного використання ЛМК.

2.1.6 Технологія відкритої-підземної розробки положистих і похилих пожежонебезпечних вугільних пластів.

Характеристика пласту.

Потужність пласту 1,5 — 5 м. . Кут падіння пласту 5 — 25 град. . Схильність пласту до самозаймання — схильний.

Сутність відкритої — підземної розробки вугільних пластів.

При розробці родовищ корисних копалин відкритими — підземними роботами, верхню частину пластів, що виходять під насоси, відпрацьовують одночасно з веденням підземних робіт відкритим способом. При цьому на контакті кар єру з підземними розробками залишають підземну цілину вугілля шириною, рівну довжині очисного вироблення виємочних стовпів, що виймають по завершенню відпрацьовування суміжного з ним виємочного стовпа і запасів кар єру.

Перевага

Забезпечується повнота виїмки корисної копалини. Підвищується продуктивність праці робітників. Збільшується термін експлуатації вугільного підприємства. Підвищується безпека ведення підземних робіт при розробці пожежонебезпечних вугільних пластів за рахунок формування бар єрної цілини.

Електроліз у промисловості

Електроліз – це сукупність процесів, що протікають у розчині або розплаві електроліту, при пропущенні через нього електричного струму. Електроліз є одним з найважливіших напрямків в електрохімії.

Електроліз протікає тільки в тих середовищах, які проводять електричний струм. Здатністю проводити струм мають також водяні розчини підстав і солей. Безводні кислоти – дуже погані провідники, але водяні розчини кислот добре проводять струм. Розчини кислот, підстав і солей в інших рідинах у більшості випадків струму не проводять, але й осмотичний тиск таких розчинів виявляється нормальним, точно так само не проводять струму водяні розчини цукру, спирту, гліцерину й інші розчини з нормальним осмотичним тиском.

Закон Фарадея.

Маса речовини, що виділився на електроді при проходженні по розчину електроліту електричного струму, прямо пропорційна кількості електрики.

∆m=kQ

де ∆m – кількість речовини; Q – кількість електрики; k – коефіцієнт пропорційності, що показує, скільки речовини прореагувало при проходженні одиниці кількості електрики. Величина, k називається електрохімічним еквівалентом.

k=M/(Naz│e│)

де z – валентність іона; M – молярна маса речовини, що виділився на електроді; Na-Постійна Авогадро. │e│= 1,6• 10-19Кл.

Ще на початку позаминулого сторіччя було встановлено, що при проходженні електричного струму через водяні розчини солей відбуваються хімічні перетворення, що приводять до утвору нових речовин. У результаті цього, на початку минулого століття виник науковий напрямок по вивченню електрохімічних процесів у розчинах і розплавах речовин – електрохімія. До кінця сімдесятих років воно розділилося на два самостійні роздягнула – іоніку, що вивчає явища електропровідності й руху заряджених часток під впливом електричного поля, що вивчає явища, що відбуваються безпосередньо на поверхні електродів, коли через границю електрод-розчин (розплав) протікає електричний струм. Хімічні перетворення, що відбуваються при впливі електричного струму на речовини, називаються електролітичними.

Електроліз являє собою досить складну сукупність процесів, до яких ставляться: міграція іонів (позитивних до катода, негативних до анода), дифузія іонів, що розряджаються на електродах, електрохімічні реакції розряду іонів, вторинні хімічні реакції продуктів електролізу між собою, з речовиною електроліту й електрода.

Технічний або прикладний електроліз характеризується складністю електролітичних процесів, що протікають у промислових умовах, різними видами електролізу, їх залежністю від природи електроліту, типу електролітичної ванни, оптимізації самих електролізних процесів.

Електролітичні процеси класифікуються в такий спосіб:

· одержання неорганічних речовин (водню, кисню, хлору, лугів і т.д.)

· одержання металів (літій, натрій, калій, берилій, магній, цинк, алюміній, мідь і т.д.)

· очищення металів (мідь, срібло,…)

· одержання металевих сплавів

· одержання гальванічних покриттів

· обробка поверхонь металів (азотування, борірованіє, очищення)

· одержання органічних речовин

· електродіаліз і знесолення води

· нанесення плівок за допомогою електрофорезу

Актуальність електролізу пояснюється тим, що багато речовин одержують саме цим способом. Наприклад, такі метали як нікель, натрій, чистий водень і інші, одержують тільки за допомогою цього методу. Крім того з його допомогою електролізу відносно легко можна одержати чисті метали, масова частка самого елемента в яких прагнути до ста відсоткам. У промисловості алюміній і мідь у більшості випадків одержують саме електролізом. Перевага цього способу у відносній дешевині й простоті. Однак щоб виробництво було найбільш вигідним: з найменшими витратами електроенергії й з найбільшим виходом продукції, необхідно враховувати різні фактори, що впливають на кількість і якість продуктів електролізу (сила струму, щільність струму, температура електроліту, матеріал електродів і ін.).

На сьогоднішній день великою популярністю користуються різні предмети, покриті дорогоцінними металами. (позолочені або посріблені речі).

До того ж металеві вироби покривають шаром іншого металу електролітичним способом метою захистити його від корозії.

Електроліз широко застосовується

Застосування в промисловості

в різних галузях промисловості. У хімічній промисловості електролізом одержують такі важливі продукти як хлор і лугу, хлорати й перхлорати, надсірчану кислоту й персульфати, перманганат калію, органічні сполуки, хімічно чисті водень, кисень, фтор і ряд інших коштовних продуктів.

У кольоровій металургії електроліз використовується для рафінування металів, для витягу металів з руд. Метали, які не можуть бути виділені з водяних розчинів внаслідок високого негативного потенціалу одержують у кольоровій металургії електролізом розплавлених середовищ, у якості яких служать солі цих металів, що містять добавки різних сполук, що вводяться з метою зниження температури плавлення розплаву, підвищення електропровідності і т.д. До металів, одержуваних електролізом розплавлених середовищ ставляться алюміній, магній, цирконій, титан, уран, берилій і ряд інших металів.

Електроліз застосовують у багатьох галузях машинобудування, радіотехніки, електронної, поліграфічної промисловості для нанесення тонких покриттів металів на поверхню виробів для захисту їх від корозії, додання декоративного виду, підвищення зносостійкості, жаростійкості, одержання металевих копій.

Покриття металів шаром іншого металу за допомогою електролізу (гальваностегія).

clip_image001

Для оберігання металів від окислення, а також для придання виробам міцності і кращого зовнішнього вигляду їх покривають тонким шаром благородних металів (золото, срібло) або металами (хром, нікель), що малоокислюються.

Предмет, що підлягає гальванічному покриттю, ретельно очищають, полірують і знежирюють, після чого занурюють в якості катода в гальванічну ванну. Електролітом є розчин солі металу, яким виконується покриття. Анодом служить пластина з того ж металу. На мал. 45 зображена ванна для нікелювання. Електролітом служить водний розчин речовини, що містить нікель (напри-мер, сірчанокислий нікель NiS04), катодом є предмет, що піддається покриттю. Величина

струму, що пропускається через ванну, повинна відповідати величині t поверхні, що покривається. Для рівномірного покриття предмета його розміщують між двома анодними пластинами. Після покриття предмет виймають з ванни, сушать і полірують.

Отримання копій з предметів за допомогою електролізу (гальванопластика).

Для отримання копій з металевих предметів (монет, медалей, барельєфів і т. п.) роблять зліпки з якогось пластичного матеріалу (на-пример, воску). Для надання зліпку электропроводності його покривають графітовим пилом, занурюють у ванну в якості катода і отримують на нім шар металу потрібної товщини. Потім шляхом нагрівання видаляють віск.

Виробництво патефонних пластинок засноване на застосуванні гальванопластики (мал. 40). Воскова пластина з нанесеним на ній записом, обпилена для електропровідності золотом, занурюється в розчин мідного купоросу в якості катода. Мідний анод підтримує концентрацію розчину постійною. Отриманий металевий рельєфний негативний відбиток служить для штампування з нагрітої пластмаси великого числа патефонних пластинок.

Гальванопластика застосовується у багатьох галузях промисловості, у тому числі в поліграфії. Процес гальванопластики був розроблений в 5836 р. руським академіком Борисом Семеновичем Якобі (1801-1874). Би. С. Якобі відомий своїми численними роботами в області електротехніки. Він є винахідником першого електродвигуна з безпосереднім обертанням валу, колектора для випрямлення струму, телеграфних апаратів, що пишуть, а також першого у світі букводрукувального телеграфного апарату; їм уперше (у 1838 р.) здійснений рух човна за допомогою електричної енергії.

Якобі створені прилади для виміру електричного опору, виготовлені еталон опору, сконструйований вольтметр.

Рафінування (очищення) металів.

У електротехніці завдяки хорошій електропровідності найбільш широке застосування як провідниковий матеріал має

clip_image002

мідь. Мідні руди, окрім міді, містять багато добавок, таких, як, наприклад, залізо, сірка, сурма, миша-як, вісмут, свинець, фосфор і т. п. Процес отримання міді з руди полягає у наступному. Руду змізерніють і обпалюють в особливих печах, де деякі домішки вигорають, а мідь переходить в окисел міді, яку знову плавлять в печах разом з вугіллям. Йде відновний процес, і отримують продукт

що називається чорною міддю, зі змістом міді 98-99%. Мідь, що йде на потреби електротехніки, має бути найбільш чистою, оскільки всякі домішки зменшують електропровідність міді. Така мідь виходить з чорної міді шляхом рафінування її електричним способом.

Неочищена мідь підвішується в якості анода у ванну з розчином мідного купоросу (мал. 47). Катодом служить лист чистої міді. При пропусканні через ванну електричного струму мідь з анода переходить в розчин, а звідти осідає на катод. Електролітична мідь містить до 99,95% міді.

Мідь в електротехніці застосовується для виготовлення голих до ізольованих дротів, кабелів, обмоток електричних машин і трансформаторів, мідних смуг, стрічок, колекторних пластин, деталей машин і апаратів.

Друге місце після міді в електротехніці займає алюміній. Сировиною для отримання алюмінію служать боксити, з окислу алюмінію (до 70%), окислу кремнію і окислу заліза. В результаті обробки бокситів лугом виходить продукт, що називається глиноземом (Аl2O3).

Глинозем з деякими додаваннями (для зниження температури плавлення) завантажується у вогнетривку піч, стінки і дно якої викладені вугільними пластинами, сполученими з отріцательним полюсом джерела напруги. Через кришку печі проходить вугільний стержень, який служить анодом. Спочатку опускають вугільний анод, внаслідок чого виникає електрична дуга, яка розплавляє глинозем. Надалі проходить електроліз розплавленої маси. Чистий алюміній накопичується на дні посудини, звідки його виливають у форми. Процентний вміст алюмінію в металі досягає 99,5%. Для отримання алюмінію потрібно велику кількість електроенергії. Тому алюмінієві заводи будуються біля великих гідроелектростанцій з дешевою електроенергією.

Алюміній в електротехніці вживається для виготовлення дротів, кабелів, отримання деяких сплавів.

Висновок

Аналіз наукової й науково-популярної літератури свідчить про те, що процеси електролізу розчинів і розплавів цікавлять учених і технологів у цей час, тобто дана тема не втратила своєї актуальності й практичної значимості.

Електроліз широко використовують у промисловості для виділення й очищення металів, одержання лугів, хлору, водню.

Алюміній, магній, натрій, кадмій, кальцій, берилій, титан одержують тільки електролізом розплавів, тому що потенціали їх виділення з водних розчинів більш негативні, чому потенціал виділення водню.

Очищення міді, нікелю, свинцю проводять цілком електрохімічним методом. Виробництво фтору засноване на електролізі розплавленої суміші фторида калію й фтороводородной кислоти, хлору – при електролізі водних розчинів або розплавів хлоридів. Водень і кисень високому ступеня чистоти одержують електролізом водяних розчинів лугів. Таким чином, за допомогою електролізу вдається здійснювати реакції окиснення й відновлення з більшим виходом і високої селективності, які у звичайних хімічних процесах важко досяжні.

Важливою галуззю застосування електролізу є захист металів від корозії: при цьому електрохімічним методом на поверхню металевих виробів наноситься тонкий шар іншого металу (хрому, срібла, міді, нікелю, золота) стійкого до корозії.

Стандартні електродні потенціали деяких окисно-відновних систем


Окиснена форма

Відновлена форма

Рівняння реакції

В

1.

Li+

Li

Li+ + 1ē↔li

-3,05

2.

K+

K

K+ + 1ē↔K

-2,92

3.

Ba2+

Ba

Ba2+ + 2ē ↔ba

-2,90

4.

Ca2+

Ca

Ca2+ + 2ē ↔ca

-2,87

5.

Na+

Na

Na+ + 1ē↔na

-2,71

6.

Mg2+

Mg

Mg2+ + 2ē↔mg

-2,36

7.

Al3+

Al

Al3+ + 3ē↔al

-1,66

8.

Mn2+

Mn

Mn2+ + 2ē↔mn

-1,05

9.

SO32

S

SO32+ 4ē + 3H2O ↔ S + 6OH

-0,90

10.

SO42

SO32

SO42+ 2ē + H2O ↔ SO32+ 2OH

-0,90

11.

NO3-

NO2

NO3- + ē + H2O ↔ NO2 + 2OH

-0,85

12.

H2O

H2

H2O + 2ē↔ H2 + 2OH

-0,83

13.

Zn2+

Zn

Zn2+ + 2ē ↔zn

-0,76

14.

Cr3+

Cr

Cr3+ + 3ē↔cr

-0,74

15.

Fe2+

Fe

Fe2+ + 2ē↔fe

-0,44

16.

Ni2+

Ni

Ni2+ + 2ē↔ni

-0,25

17.

Sn2+

Sn

Sn2+ + 2ē↔sn

-0,14

18.

Pb2+

Pb

Pb2+ + 2ē↔pb

-0,13

19.

2H+

H2

2H+ + 2ē↔H2

0,00

20.

Cu2+

Cu

Cu2+ + 2ē↔cu

0,34

21.

Ag+

Ag

Ag+ + 1ē↔ag

0,80

22.

NO3-

NO2

NO3- + ē + 2H+↔ NO2 + H2O

0,81

23.

Br2

2Br

Br2 + 2ē↔2Br

1,07

24.

O2

H2O

O2 + 4ē + 4H+↔2H2O

1,23

25.

Cl2

2Cl

Cl2 + 2ē↔2Cl

1,36

26.

Au3+

Au

Au3+ + 3ē↔au

1,50

27.

F2

2F-

F2 + 2ē↔2F-

2,87

Гальванічні елементи.

Гальванічні елементи.

Гальванічний елемент — хімічний джерело електричного струму, названий на честь Луїджі Гальвані. Принцип дії гальванічного елемента заснований на взаємодії двох металів через електроліт, що приводить до виникнення в замкнутій ланцюга електричного струму.

clip_image002Прикладом гальванічного елемента може бути елемент конструкції італійського фізика Алессандро Вольти (1799 р.).

Мідна і цинкова пластинки занурені у водний розчин сірчаної кислоти clip_image003. Цинк і мідь розчиняються в кислоті. У результаті хімічних процесів мідь стає позитивним електродом (зарядженим позитивно стосовно цинку), а цинк — негативним. Через зовнішній провідник R іде струм при замкненні ключа К (за напрям струму прийнятий напрям руху зарядів від позитивного електрода до негативного).

clip_image004

Гальванічні елементи— це джерела струму з не відновлюваним запасом електричної енергії (наприклад, батарейки для калькуляторів, годинників, ліхтариків

До винаходу гальванічних елементів єдиним джерелом електрики були електричні електростатичні машини (назва походить від грецького слова «електрон» — бурштин; зі старовини була відома здатність шматків бурштину заряджатися при терті і притягати легкі предмети). У цих машинах електричний заряд виникає за рахунок тертя.

clip_image006Створенню постійних джерел струму сприяло відкриття, зроблене наприкінці XVІІІ в. італійським професором анатомії Луїджи Гальвані.

Гальвані препарував жабу, а неподалік стояла електростатична машина. Коли вістря скальпелю торкнулося стегнових нервів, то, як писав Гальвані, «негайно всі м’язи кінцівок почали так скорочуватися, що здавалися запалими в найсильніші тонічні судороги». Помічник Гальвані помітив, що в цей самий момент між полюсами машини проскочила іскра.

Такі ж результати були згодом отримані і на інших тваринах і не тільки холоднокровних. Електричну машину в досліді з жабою цілком міг замінити розряд у лейденській банці і, як згодом з’ясувалося, атмосферний розряд — блискавка. Гальвані пояснив це незвичайне явище існуванням деякої «тваринної електрики». На його думку, м’язи і нерви утворюють як би дві обкладки лейденської банки і можуть накопичувати електрику. Дійсно, так і відбувається в електричних риб і скатів: у них є досить ємні природні конденсатори. Але це стало відомо набагато пізніше. Гальвані ж, сам того не підозрюючи, передбачив досвіди німецького фізика Генріха Рудольфа Герца, що за допомогою іскри одержав радіохвилі, а потім зміг їх прийняти на відстані декількох метрів. Тільки в Герца приймачем служив дротовий прямокутник — антена з іскровим проміжком (дуже слабкі іскорки в приймачі він спостерігав у темряві за допомогою лупи), тоді як у Гальвані роль антени виконував скальпель, а детектором був нерв жаби.

Однак у деяких досвідах жаб’ячі м’язи скорочувалися без усяких видимих причин: ні грози, ні електричної машини поблизу не було. Виявилося, що це відбувається в тих випадках, коли м’яз і нерв з’єднані металевим дротом, і особливо сильно — якщо цей дріт складений із двох різних металів; сильніше інших діяла пара залізо-срібло.

Розкрити природу відкритого Гальвані явища вдалось італійському фізику Алессандро Вольта. Спочатку він узагалі не повірив Гальвані, але, повторивши його досліди, переконався в тім, що явище дійсне існує. Однак досліди з дротом він пояснив зовсім інакше: електрика виникає при контакті різних металів, а жаба — це просто дуже чуттєвий прилад для виміру і до утворення електрики як такого відношення не має. Дослідницьким шляхом Вольта розташував метали в ряд таким чином, що чим далі один від одного вони в цьому ряді, тим більше сильний ефект роблять. Хіміки з подивом знайшли, що в такому ж порядку змінюється і хімічна активність металів. В даний час цей ряд називається рядом напруг металів або електродних потенціалів. В основних рисах він має вид Lі… Mg… Zn… Fe… Sn… H… Cu… Ag… Au.

Вольта, крім жаби, використовував і інші способи виміру, наприклад, власний язик: він клав на нього золоту чи срібну монету, а під язик — мідну. Як тільки дві монети з’єднували шматочком дроту, відразу ж у роті відчувався кислий смак, знайомий кожному, хто пробував «на язик» контакти батарейки для кишенькового ліхтаря. Щоб підсилити ефект, Вольта з’єднував пари металів послідовно, так що вийшов ланцюжок, названа по імені винахідника «вольтовым стовпом». Спочатку це були чашечки з розчином кислоти, у яку були опущені металеві смужки, потім — кружечки з цинку і міді (чи срібла), розділені прокладками з папера, тканини, що були пропитані розчином лугу або просто розсолом.

Введення в електричний ланцюг розчинів (Вольта назвав їх провідниками другого роду на відміну від металів — провідників першого роду) виявилося вирішальним у винаході Вольта. У пам’ять про Гальвані, що помер у 1798, Вольта назвав свої елементи гальванічними. Незабаром англійський хірург і хімік Энтони Карлейль виготовив вольтов стовп із 36 послідовно з’єднаних цинкових кружків і монет У перших дослідах з батареєю спостерігалося розкладання води з утворенням газів.

Відомий англійський хімік Гемфрі Дэві виготовив вольтов стовп із мідних і цинкових пластинок, розділених водяним розчином аміаку. Перша його батарея складалася з 60 таких елементів, а через кілька років довів їхню кількість до тисячі. За допомогою цієї батареї він провів знамениті досвіди по виділенню нових елементів — лужних і лужноземельних металів.

Ще більш грандіозну батарею побудував за кілька років до Дэві росіянин фізик-самовучка Василь Володимирович Петров. У 1802 році він створив батарею, що складається з 4200 мідних і цинкових пластин. Між металевими кружками прокладалися картонні кружки, просочені розчином хлориду амонію. «Стовп Петрова», на відміну від вольтова стовпа, розташовувався горизонтально в сухих вузьких дерев’яних шухлядках. Уся батарея була складена з чотирьох рядів, кожен довжиною близько 3 м, з’єднаних послідовно мідними дужками. Про важкість роботи з цією батареєю свідчить такий факт: щоб очистити тільки 40 пластин після їхнього окислювання помічнику Петрова було потрібно не менш години! Теоретично така батарея може давати напругу до 2500 вольт. За допомогою цієї гігантської батареї Петров провів безліч дослідів: він розкладав різні речовини, у тому числі органічні, а також оксиди металів — ртуті, свинцю й олова. У 1803 Петров вперше у світі одержав електричну дугу і вказав на можливість її практичного застосування; так, з її допомогою йому вдалося розплавити метали, яскраво висвітлювати великі приміщення.

При роботі гальванічного елемента, коли через нього і через зовнішній ланцюг йде струм, напруга на електродах знижується; це зниження за законом Ома залежить від внутрішнього опору елемента (звичайно воно складає від 1 до 20 Ом) і від сили струму. Для деяких елементів це зниження невелике і не перевищує 0,1 В, для інших може бути значно великим. Стосовно до джерел струму зниження напруги на електродах при роботі елемента називається поляризацією. Вона залежить від хімічної природи і конструкції електродів, від складу і концентрації електроліту, щільності струму, температури. Так називана хімічна поляризація часто спостерігається при виділенні на електродах водню і кисню. Величина такої поляризації в дуже сильному ступені залежить від матеріалу електрода. Наприклад, якщо в елементі Вольта замінити мідний електрод на платиновий, то напруга елемента зросте майже на 0,5 В. Якщо ж замість мідного електрода узяти свинцевий, то напруга, навпаки, упаде приблизно на 0,6 В. Різниця між експериментальним і теоретичним потенціалом електрода для даної концентрації іонів водню і щільності струму називається перенапругою водню на цьому електроді. Поляризація відіграє роль і в процесах електролізу: якби її зовсім не було, розряд іонів водню йшов би вже при дуже малій напрузі на електродах, чого не спостерігається.

Значно удосконалив гальванічний елемент і зробив його зручним для практичного використання французький інженер Жорж Лекланше в 1867 Як деполяризатор він використовував діоксид марганцю, що на катоді відновлюється, перешкоджаючи виділенню газоподібного водню:

MnО2 + 4H+ + 2e = Mn2+ + 2H2O. Спочатку електролітом служив водяний розчин хлориду амонію; потім Лекланше став використовувати електроліт, загущений клейстером.

В даний час елементи Лекланше — найдешевші, і випускаються мільярдами. Цьому сприяє приступність і дешевина сировини: цинк дешевше міді, а MnО2 — найпоширеніша сполука марганцю в природі (мінерал піролюзит).

Створюємо гальванічний елемент

clip_image008

Візьмемо мідну й цинкову пластинки та очистимо їхні поверхні. Між пластинками покладемо тканину, змочену в слабкому розчині сульфатної кислоти. Виготовлений пристрій являє со-бою найпростіше хімічне джерело електричного струму — гальванічний елемент . Якщо з’єднати нластинки через гальванометр (чутли-нн іі електровимірювальний прилад, який часто використовують як індикатор наявності слабкого електричного струму), то прилад зафіксує наявність струму.

Нагадаю що уперше гальванічний елемент створив італійський учений фізик А. Вольта і назвав його на честь свого співвітчизника Л. Ґальвані

Зараз широко поширені такі гальванічні елементи:

Тип

ЕР С (В)

Переваги

вугільно-цинкові (сольові)

1,5

дешеві

лужні (жаргонна назва — алкалінові)

1,6

високий струм, ємні

нікельоксігідроксідние (NiOOH)

1,6

високий струм, дуже ємні

літієві

3,0

дуже високий струм, дуже ємні

Поширені сольові та лужні елементи наступних типорозмірів :

Американське назва

Назва МЕК

Назва ГОСТ

Повсякденна назва

AAAA

R61

????

????

AAA

R03

286

мізинчик, мікропальчік

AA

R6

316

пальчик

C

R14

343

дюймовочка

D

R20

373

велика, бочка

Десять заповідей для уроку

clip_image002Де́сять заповідей (Декалог або Закон Божий) (євр.: עשרת הדברות «асерет-ха-діброт»,грец. δέκα λόγοι; дослівно: десятислів’я) — вказівки, десять основних законів, котрі, за текстом П’ятикнижжя, були дані самим Богом Мойсею на горі Сінай приблизно через п’ятдесят днів після того, як євреї залишили Єгипет (Вих. 20:3-17). Заповіді, як оповідається, були зафіксовані на кам’яних скрижалях.

Про що говорять вони, чому нас навчають, поміркуємо.

Перша Божа Заповідь повчає нас: “ Я Господь, Бог твій; нехай не буде в тебе інших богів, крім Мене.

Ця заповідь є самою головною, так як сам Бог це є любов, він творить цей світ з любов’ю і несе цю любов всьому існуючому. Людина «Як образ і подоба Божа», творячи з любов’ю, стає подібною до Творця. Саме любов перетворює світ. Саме з цього почуття випливає можливість людини наблизитись до Бога, оскільки Любов — це пронизуюча і всепроникаюча сила, яку ще давні філософи називали загальною космічною енергією, що діє скрізь і всюди. Людське існування потребує одухотвореності любов`ю, бо без неї людина може не відбутися. Справжня творчість існує тільки там, де є любов. Навіть пізнає людина настільки, наскільки любить. Немає істини, де немає любові.

Як продовження цієї заповіді Бог дає людям узріти і зрозуміти другу заповідь.

Друга Божа Заповідь закликає нас: «Не сотвори собі ідола, і ніякого зображення того, що на небі вгорі, і що на землі долу, і що у воді нижче землі; не поклоняйся їм і не служи їм».

Ця заповідь говорить нам, що не можна поклонятися чомусь або комусь, окрім Бога. Бог це є ідеал любові і самовіддачі, він пожертвував своїм сином Христом, щоб врятувати людство і направити його на шлях спасіння. На першому місці завжди і повсюди у нас повинен бути Господь і якщо ми постійно будемо до нього прагнути, то також будемо перетворювати навколишній світ з любов ’ ю, роблячи його кращим. Але коли на перше місце ми ставимо якось іншого кумира — рок-зірку, спортсмена зірку кіно, політика чи навіть близьку людину, то вони стають вищими від Бога. Але якими б вони ідеальними не були, вони не можуть замінити Бога. Часто деякі фанати настільки обожнюють своїх кумирів, що після їхньої смерті покінчують життя самогубством (наприклад після смерті М.Джексона), що є страшним гріхом. Не потрібно також надмірно поклонятися своїм потребам чи навіть ідеалам. Наприклад поклоніння їжі може привести до переїдання і виникнення «ожиріння», що вже стало національною проблемою у деяких країнах, зокрема США. Якщо людина поклоняється певними ідеалам, наприклад ідеалу свободи чи ідеалу справедливості, то заради захисту цього ідеалу вона здатна піти на певні порушення чи навіть на злочини. Якщо наприклад людина не відповідає вашому ідеалу справедливості, ви будете її зневажати чи ненавидіти, порушуючи Божі заповіді.

Не можна створювати кумира навіть з релігії, так як релігія це шлях до Бога і не може замінити його. Часто, прикриваючись релігійними ідеями та ім’ям Божим, закликають до здійснення злочинних дій. Сучасні терористи, часто прикриваючись іменем Аллаха, вбивають невинних людей, вірячи, що це богоугодна справа і вони після смерті потраплять у рай до Аллаха. Але хіба в священних книгах –Біблії, Корані закликається до вбивства людей? Ні там навпаки говориться «Полюби ближнього свого». В певних ситуаціях звичайно потрібно уміти захистити себе, зокрема в мусульманстві зазначається, що коли правовірний захищає свою віру, свою родину чи своє життя від озброєних ворогів, то він може їм завдати шкоди.

Третя Божа Заповідь повчає нас: “Не називай намарно ім’я Господа. Бога твого ”.

Ім’я Бога є священним. Воно означає того, ким Він є, і що саме Він робить (символізує Його єство і діяння). Це ім’я повинне вимовлятися зі всілякою пошаною, благоговінням і трепетом, у жодному випадку не зі злобою, як жаргонний вираз або богохульство (лайливі слова).

Третя Заповідь Божа застерігає: не можна божитися, взивати Бога на свідка, проклинати. Гріх зневажати святих, святі речі, святі місця. Вона закликає нас також не нарікати на свою долю, вважаючи що Бог нам послав тяжкі не заслужені випробування, не звинувачувати Бога у хворобах, проблемах чи негараздах. У давнину серед віруючих була поширена притча про людину, яка звернулася до Бога, нарікаючи, що на її долю незаслужено випав тяжкий хрест. Бог запропонував їй самій вибрати посильний хрест. З безлічі хрестів людина вибрала той, який видався їй найлегшим, сказавши, що його згодна нести все життя. То був саме той хрест, який вона несла і який був їй призначений з появою на світ. Ця притча переконувала, що кожна людина повинна покірно нести призначений їй Богом хрест, тобто призначені їй випробування.

Четверта заповідь говорить:Пам’ятай день суботній, щоб святити його! Шість день працюй і роби всю справу свою. А день сьомий — субота для Господа, Бога твого. Для євреїв сьомим днем вважалася субота, а для християн – неділя.

Звичайно ця заповідь не означає, що в інші дні можна забувати про Бога, Його треба шанувати завжди, але шостий день особливий, бо саме в цей день Бог завершив своє творіння світу і відпочивав. З особливою увагою шануючи Бога в цей день ми віддаємо йому подяку за весь сотворений світ навіть і за нас самих, бо ми є також частинкою його творіння. І віддаючи йому подяку і посилаючи йому свою любов, ми відчуваємо єдність з ним через ту любов, яку він посилав нам, творячи світ, і яку посилає сьогодні, підтримуючи в гармонії і любові цей світ. І тому пам’ятаючи про велич світу — цього творіння Божого ми і повинні шанувати його Творця і в міру своїх сил підтримувати гармонію в цьому світі. А людина часто, забуваючи про Бога, починає нищити цей світ, а отже нищить і саму себе, бо не зможе жити без природи.

Що означає неповагу до суботи? Це означає виконувати якусь роботу, примушувати інших виконувати її за нас, бути стурбованим власними думками і турботами, замість того, щоб повністю присвятити цей день Богу. У нас повинен бути піднесений настрій з позитивними думками спрямованими до Бога чи на допомогу ближньому.

П’ята заповідь:Шануй свого батька та матір свою, щоб довгі були твої дні на землі, яку Господь, Бог твій, дає тобі!

Дітям потрібно говорити про цю заповідь з найранішого віку, оскільки, якщо вони засвоять цю заповідь, їм буде легше в дорослому житті. Саме батьки є першим і безумовним авторитетом для дітей і вони передають своїм дітям пошану до авторитетів, правил і законів — як законів Божих, так і законів світських. Батьки у ставленні до дітей повинні керуватися в першу чергу любов ’ ю і повагою до них, але в той же час повинні вимагати від них виконання певних обов’язків перед ними. Батьків потрібно любити і пробачати навіть тоді, коли вони не завжди справедливі по відношенню до нас, але ж вони також не ідеальні і також можуть помилятися. Тому їх потрібно пробачати, як Бог пробачає всім людям. Тому любов до своїх батьків і до своєї рідної землі, до Батьківщини – це не просто красивий заклик, а це життєва необхідність. Ця заповідь закликає до поваги сімейних цінностей, до шанування своїх батьків, але й перед ними ставить важливе завдання по вихованню дітей, бо саме батьки в першу чергу відповідальні перед Богом та суспільством за якість виховання. Подумаймо, якщо ми виховувались в хорошій люблячій сім’ї і нам прищепили позитивні моральні цінності і виховали повагу та любов до Бога та людей, то чи можемо ми здійснити зло, якщо в наших душах любов?

Шоста заповідь: Не вбивай.

Життя — це дорогоцінний дар Божий і із створення життя як такого тільки Бог має право вирішувати, коли наше життя повинно закінчитися. Сьогоднішнє суспільство на жаль віддалено зараз від Бога і Його заповідей, і показ сцен насилля чи вбивства в кіно і по телебаченню є буденною справою Ці негативні сцени часто показуються нам для розваги, і деякі люди одержують від цього задоволення. Люди, які часто дивляться телебачення, щодня бачачи незліченні вбивства на екрані, звикають до них і стають байдужими до прояву жорстокості, а іноді починають копіювати їх в реальному житті..

В розділі 5 Євангелія від Матвія Бог говорить нам, що навіть сердитися на ближнього свого — гріх. Шлях Бога — це шлях любові, а не боротьби. Але це не означає, що не потрібно зупиняти зло, чи не потрібно карати злочинця. В Біблії дійсно мовиться про час гніву, але ми повинні бути упевнені в тому, що наш гнів направлений на несправедливість або гріховні діяння, а не на людину.

Тому, коли твориться зло ми не повинні бездіяльно сидіти, а повинні протидіяти йому, не допускаючи його поширення. Тому наприклад солдат змушений вбивати на війні, щоб захистити свою Вітчизну, чи звичайна людина може завдати шкоди нападаючим, захищаючи свій дім чи свою сім’ю, але знову ж таки робити це потрібно без ненависті, а для здійснення оборони і захисту. Якщо солдати убивають на війні, то вони змушені це робити, бо захищають свою країну, але коли вони роблять це з ненавистю, то отруюють собі душу. Воїни повинні розуміти, що ворожі солдати – це здебільшого такі ж прості люди як і вони — селяни, робітники, ремісники, яким їхні політики задурманили голови своєю ідеологією і кинули у цю бійню. Тому потрібно навіть у ворогові бачити людину і прагнути зрозуміти його. Показовими є приклади німецьких родин, що допомагали радянським бійцям, які тікали з полону, чи подібні приклади радянських громадян, які допомагали військополоненим німцям. Це і є прояви справжньої людяності і любові до ближнього, коли іноді жертвують навіть своїм життям заради порятунку іншого. Коли ми бачимо, що починає творитися зло ми повинні застосувати силу, щоб запобігти цьому. Коли починають ображати близьку чи навіть незнайому людину ми повинні припинити це, так як якщо злу не протидіяти, то воно швидко поширюється, творячи несправедливість. І знову ж таки коли ми зупиняємо і караємо злочинця, то робимо і для нього благо, так як даємо можливістю йому усвідомити свою неправоту, покаятися, виправитися і очистити свою душу.

Порушення шостої заповіді є також здійснення абортів, так як це є вбивством ще ненародженої дитини, яка вже все відчуває.

Сьома Заповідь: Не чини перелюбу Вона стоїть на сторожі моральної чистоти і невинності, чистоти нашого серця і вірності у подружньому житті.

Сам Господь Бог поблагословив перше подружжя — наших прародичів Адама і Єву у раю. Отож, подружжя — то Божа установа, в основу якої покладено єдність любові і нерозривність подружньої присяги. Перелюб — тяжкий гріх. Ісус Христос каже: «…кожний, хто дивиться на жінку ближнього свого з пожаданням, той вже вчинив перелюб у своєму серці». Перелюб веде до розлучень, що є великим нещастям для подружжя, а особливо для дітей. Проти Сьомої Заповіді Божої грішить той, хто живе без церковного шлюбу, хто вживає нецензурні слова, жарти, пісні, веде непристойні розмови, дивиться нескромні малюнки, порнографічні та еротичні фільми. Святий Апостол Павло каже: “…ті, що чинять розпусту, перелюб, розгнузданість — Царства Божого не успадкують ”. Гріх нечистоти руйнує в нашій душі Боже благословення, принижує людину до рівня тварини.

За порушення цієї заповіді настає невідворотне покарання і люди самі часто його наближають. Згадаймо біблійні Содом і Гоморру, жителі яких були настільки розбещеними і розпусними, що Бог змушений був їх знищити, хоча він прагнув їх врятувати, надіславши до них своїх посланців, але навіть Божих посланців жителі Содома і Гоморри не хотіли слухати а прагнули їх збезчестити. Тому Бог дав можливість врятуватися лише праведнику Ною та його родині. А от жителі іншого міста — Ніневії були врятовані, так як вони усвідомили свої гріхи, покаялись і Бог їх помилував.

Порушенням сьомої заповіді є ранні дошлюбні інтимні зв’язки. Психологи визначили, що чим раніше молоді люди починають прагнути до отримання інтимних задоволень, тим більше вони збіднюють свій духовний світ. Тобто чим більш сексуально стурбована молода людина тим більше енергії вона витрачає на свої тілесні потреби і тим менше її залишається на душевний і розумовий розвиток, а отже в подальшому соціальний статус такої людини буде не дуже високий.

Восьма заповідь: Не кради

У кожного з нас є право на власність. Це право нам дано Богом, а у восьмій заповіді це право захищено. Ми маємо право володіти тільки тим, що заробили своєю працею або тим, що було принесено нам в дар. Якщо щось отримано яким-небудь іншим шляхом — це незаконно. Це торкається звань, грошей або речей. Бог наказує нам поважати права іншої людини, а також його власність в тій же мірі, в якій ми вимагаємо такої пошани до самих себе. Це стосується також крадіжок інтелектуальної власності – чужих ідей, чужих винаходів. Є багато прихованих способів крадіжки, таких, наприклад, як неповна виплата заробленого за день, ухилення від роботи, на яку ми найняті, позика і неповернення вчасно. Коли людина здатна на крадіжку це свідчить про те, що вона хоче дуже швидким і легким шляхом отримати те, що їй не належить, вона хоче тільки отримати, але сама не хоче віддати свою енергію, працю, час, щоб заробити щось чесним трудом. Це позиція паразита і споживача. І через деякий час вона за це буде розплачуватися чи перед законом, чи перед Богом.

Дев’ята заповідь: Не свідчи неправдиво на свого ближнього

Бог любить істину, слово Його — це істина. Ми повинні любити правду. Оскільки ми самі не любимо, коли про нас говорять неправду, Бог говорить нам не брехати і про інших. Це може знищити репутацію, зіпсувати характер, і добре ім’я. В першу чергу вона закликає не говорити неправди про іншого, ні на кого не зводити наклеп, чи когось ображати. Якщо навіть ми бачимо, що людина зробила негативний вчинок то не потрібно відразу звинувачувати її і говорити, що вона негідник. Спочатку потрібно не ображатися на неї чи ненавидіти її, а намагатися доброзичливо з нею поспілкуватися і з ’ ясувати, чому вона здійснила поганий вчинок. Можливо вона помилилася по незнанню чи в силу певних обставин. Таке спілкування, якщо воно йде від душі, як правило приводить до порозуміння. Якщо навіть після цього людина не виправляється, то тоді бажано обмежити своє з нею спілкування, але навіть в цьому випадку не потрібно на неї ображатися чи осуджувати. Взагалі ми не повинні ніколи осуджувати іншу людину, бо в кожній людині, навіть великому грішнику є Божа іскра і є частиночка добра, а коли ми осуджуємо, то автоматично вішаємо на неї ярлик злої людини і відштовхуємо її. І грішна людина прагне порозуміння і любові і якщо ми не відштовхуємо її, а даємо частинку любові, то вона має шанс змінитися і стати кращою. У Святому Євангелії сказано: “Не судіть, щоб вас не судили, бо яким судом судите, таким і вас будуть судити ”. (Mф. 7.1). Судити людину може тільки Бог, ми можемо осуджувати тільки гріхи людини, але не її саму і таким чином ми даємо їй шанс змінитися.

Десята заповідь: Не жадай дому ближнього свого; не бажай жони ближнього свого, ані раба його, ані невільниці його, ані вола його, ані осла його, ані всього, що ближнього твого. В сучасному розумінні вона закликає нас не заздрити

Ця заповідь звернена навіть не до наших дій, а швидше до наших помислів, так як з наших думок і ідей і починаються наші дії. Всі гріхи беруть початок в серці (в думках). Ця заповідь означає, що Бога цікавлять не лише наші слова і вчинки, але й помисли». Завидюще око » (пожадливість) означає пристрасне неправедне бажання чого-небудь. Це зовсім не просто милування чимось, що належить іншому. Це відчуття ґрунтується на заздрості, яку породжує той факт, що хтось інший має те, чого не маємо ми. Це пристрасне бажання чогось, на що у нас немає ніякого права.

Як виникає будь-яка справа. Спочатку людина про щось часто думає, потім починає говорити і радитися про це з іншими, а потім вже реалізує. А якщо це негативні думки, наприклад людина постійно думає про прекрасну машину чи дачу сусіда, вважаючи що вона також може мати щось подібне. Якщо людина буде ці думки направляти в потрібне русло і почне більше працювати, щоб заробити гроші і купити бажане, то мрія її зможе здійснитися.

Підсумовуючи слід зазначити, що всі десять заповідей можна звести до найголовніших двох — полюбити Бога і полюбити ближнього свого.

Перша сама головна Божа Заповідь говорить «Люби Господа Бога Свого всім серцем своїм і всією душою своєю і всією своєю думкою».