Пилип Орлик

 

 

 

clip_image002

[ Пилип Орлик]

«Орлик був людиною висококультурною, європейцем в повнім розумінні цього слова… Він належав до людей барокової доби, просякнутих глибокою релігійністю… Життя примушувало його до компромісів, але душа залишалася чесною і щирою, здатною до найбільших обмежень і самопосвяти»

Пилип Орлик (1672-1742) походив з давнього чеського роду. Його батько загинув у війні з турками. Навчався в єзуїтській колегії у Вільно. Доля закинула його в Україну, і він своє життя присвятив їй. Навчався у Києво-Могилянському колегіумі. Був освіченою людиною, знав кілька європейських мов. Займав посади в Генеральній Військовій Канцелярії, згодом став генеральним писарем і найближчим радником гетьмана Мазепи.

Орлик виконував важливі дипломатичні доручення гетьмана у його таємних зносинах з антиросійською польською верхівкою. А після смерті Мазепи у 1710 р. в Бендерах відбулася козацька рада. На ній було обрано нового гетьмана, найближчого сподвижника Івана Мазепи, генерального писаря його уряду Пилипа Орлика.

У день виборів було проголошено державну Конституцію, яка називалася «Пакти й Конституції законів і вольностей Війська Запорозького» (пізніше цей документ отримав назву «Конституція Пилипа Орлика», або «Бендерська Конституція»). Основу «Пактів і конституції» становила угода між гетьманом і козацтвом, яке виступало від імені українського народу. Саме це відрізняло прийнятий документ від традиційних гетьманських статей, які ґрунтувалися на угодах між гетьманом і монархом-протектором. Уперше новообраний гетьман укладав зі своїми виборцями офіційну угоду, де чітко зазначалися умови, за яких він отримував владу.

Документ складався з 16 параграфів, в яких розглядалися питання кордонів, виборчого права, панівної релігії, статусу Києва та Запорізької Січі, а також фінансові, економічні, військові та інші питання. Визначальною рисою Орликової Конституції, яка, власне, робить її однією з найдемократичніших серед усіх тогочасних подібних державних актів, є пункти, що обмежували гетьманську владу на користь старшинської ради – своєрідного козацького парламенту, до якого мали увійти не лише генеральна старшина й полковники, а й представники Запорожжя та полків – від кожного по одній заслуженій особі.

У ньому проголошувалася незалежність України від Московії та Речі Посполитої; обґрунтовувалася протекція шведського короля та союз з Кримським ханством; територія України визначалася Зборівським договором 1649 р. ; козакам поверталися їхні традиційні території в Подніпров’ї; при гетьманові утворювалася Генеральна рада із законодавчою владою, яка складалася з генеральної старшини, полковників, виборних депутатів від кожного полку та з делегатів від запорожців; рада збиралася тричі на рік — на Різдво, Покрову, Великдень; справи про кривду гетьманову та провини старшини розглядав генеральний суд, до якого гетьман не мав права втручатися; державна скарбниця і майно підпорядковувалися генеральному підскарбію, на утримання гетьмана призначалися окремі землі; встановлювалася виборність полковників, сотників з наступним їх затвердженням гетьманом; спеціальна комісія мала здійснювати ревізію державних земель, якими користувалася старшина, а також повинностей населення; гетьман мав захищати козацтво і все населення від надмірних податків і повинностей, допомагати козацьким вдовам і сиротам.

Важливою особливістю, що відрізняла її від звичайних гетьманських статей і робила подібною до пізніх європейських конституцій, було те, що вона укладалася не між гетьманом і монархом (протектором української держави), а між гетьманом та козацтвом, яке виступало від імені всього українського народу.

Конституція значно обмежувала права гетьмана, передбачала створення представницького органу — Генеральної Ради. У ній були закладені підвалини принципу розподілу виконавчої та судової влади, впроваджувалась виборність посад.

Продовжуючи справу, розпочату І. Мазепою, П. Орлик уклав союзний договір зі Швецією та Кримським ханством, а також домігся того, що восени

1710 р. Туреччина оголосила війну московській державі.

Навесні 1711 р. П. Орлик на чолі 16-тисячного війська та з невеликим татарським військом розпочав наступ на Правобережну Україну. Українське населення радо вітало гетьмана і здавало без бою міста, до яких приходили козацькі війська. Правобережні полки визнавали владу П. Орлика і переходили на його бік. На Лівобережжі розпочались масові народні виступи проти московської адміністрації.

На початку липня 1711 р. московська армія, що вирушила назустріч військам П. Орлика, була оточена турецькими та татарськими військами, а вже

12 липня 1711 р. в Яссах був підписаний Прутський мирний договір між московською армією на чолі з Петром Першим та силами союзної коаліції, до якої входили турецький султан, кримський хан Девлет-Гірей II, король Швеції Карл XII, гетьман Пилип Орлик та кошовий Кость Гордієнко.

Протягом 1711-1714 рр. П. Орлик намагався утворити нову антимосковську коаліцію, але без успіху. У 1714 р. на запрошення Карла ХІІ П. Орлик переїхав до Швеції, 1720 р. – до Німеччини, а згодом – до Франції. З 1722 р. П. Орлик на вимогу турецького уряду оселився в Салоніках (Греція). З 1734 р. він жив у Буджаку, пізніше у Молдові. Шукаючи підтримки у різних європейських держав, гетьман неодноразово порушував питання про допомогу у справі відновлення української державності.

До кінця своїх днів П. Орлик залишався вірним своїй меті. В останньому листі до французького канцлера Флері (30 серпня 1741 р.) він стверджував, що ніколи не перестане шукати всіх легальних способів, щоб «заявляти мої права і права моєї нації на Україну.»

Помер Пилип Орлик 24 травня 1742 року у Молдавії, в Яссах (нині – в Румунії), де свого часу знайшов вічний спокій його великий попередник – гетьман Іван Мазепа (м. Галац, Румунія).

Характерник Іван Сірко

Характерник Іван Сірко

Коли народилося це немовля, повитухи заголосили, а мати знепритомніла. Дяк, який зайшов охрестити дитину, відмовився брати його на руки! Перехрестив здалеку і втік. А той, хто всіх налякав, не заплакав. Він лежав на столі і бавився шматком пирога. А потім на очах у переляканих батьків з’їв його. Хлопчик народився із зубами!

 

Життя цієї людини оповите легендами. Іван Дмитрович Сірко (близько 1610 – 1680), славетний кошовий отаман Запорозької Січі уособлював, мабуть, як ніхто з когорти визначних українських полководців XVII століття, лицарську вдачу. Військовий і політичний український діяч, до самої смерті, обирався січовиками кошовим отаманом, тому й цілком справедливо вважався найуспішнішим оборонцем українського народу. Найбільших лаврів він здобув у боротьбі з турками і кримськими татарами. Прискіпливо підрахував кількість перемог Сірка (за жодної поразки їх набралося 55!) визначний дослідник Запорозької Січі Дмитро Яворницький.

Дванадцять разів Запорозька Січ обирала Івана Дмитровича Сірка кошовим отаманом. За кількасотрічне існування Січі жоден кошовий отаман не зажив такої любові й шани серед січового товариства. Україна – Лівобережна, Правобережна, Слобожанщина – в 60-70-ті роки XVII ст. не знала людини, яка б могла зрівнятися популярністю з Іваном Сірком. Загальне визнання й безмежну вдячність сучасників набула тоді очолена Іваном Сірком героїчна боротьба козацтва проти турецько-татарських орд, що загрожували геноцидом українському народові. Запорозький витязь ставив найпершою й найголовнішою метою кожного походу врятування бранців із полону, визволення невільників, що конали в тяжкому рабстві у султанській Туреччині та Кримському ханстві. Великий талант полководця, особиста хоробрість, мужність і відвага поєднувалися в ньому з безмежною відданістю народній справі.

Відзначаючи ці якості, треба б наголосити й на суто людських рисах характеру Івана Дмитровича: розважливий і мудрий, демократичний, він був до аскетизму скромним у побуті й глибоко віруючим. На Січі жив у курені, їв разом із козаками з одного казана, носив, як і всі, простий одяг. Історики вважали, що за своїми спартанськими звичками нагадував кошовий київського князя Святослава.

Ще за життя Івана Сірка про нього ходили легенди, про його подвиги складалися думи й пісні. Знаменитий лист-пародію запорозьких козаків султанові Оттоманської Порти, невідомо коли і ким створений (маємо його варіанти ще з початку XVII ст.), народна пам’ять пов’язала саме з цим легендарним кошовим. На всесвітньовідомій картині Іллі Рєпіна „Запорожці пишуть листа турецькому султану” відтворено образ Сірка, хоча про портретну подібність говорити важко – адже до нас не дійшла іконографія героя.

Але й у сьогодення, віддалене трьома століттями від тих бурхливих часів, коли діяв Іван Сірко, він приходить героєм історичних романів, повістей, п’єс, оповідань, поем і віршів.

Літопис життя Івана Сірка – це суціль карколомна одіссея, в хитросплетіннях якої можна і заплутатися. Навіть рік і місце його народження достеменно невідомі. Отець Юрій Мицик, доктор історичних наук із Києво-Могилянської академії, вважає, що майбутній кошовий народився на Поділлі. Більшість дослідників називає його батьківщиною селище Мерефа на Слобожанщині. Практично немає свідчень про перші 35-40 років життя Сірка.

Дмитро Яворницький дав такий портрет славного кошового: „І за характером, і за всіма своїми діями Сірко представляв собою тип справжнього запорожця. Він був хоробрий, відважний, завзятий, не завжди стійкий, не завжди вірний своїм союзникам; він любив іноді погуляти і добре підвипити і в хмелю показати свій козацький запал; він був схильний хвилинно захопитися новою думкою, новою справою, щоб потім відмовитися від власного наміру й прийти до цілком протилежного рішення… „Нужда закон змінює ”, – часто говорив Сірко, і, очевидно, діяв відповідно до свого улюбленого прислів’я.

Перше зі свідчень про діяльність Сірка – цікава, але й дотепер практично не задокументована історія участі полку запорожців у Тридцятилітній війні (1618 — 1648) на боці французів. У 1644 році Богдан Хмельницький як військовий писар Війська Запорозького у Варшаві зустрічався з послом Франції графом де Брежі. За рік був підписаний-таки договір-контракт і 2500 козаків через Гданськ морем дісталися французького порту Калє.

Очолювали цих кондотьєрів полковники Сірко та Солтенко. Попереду їх чекали прецікаві події — облога і штурм неприступної іспанської фортеці Дюнкерк (яку називали „ключем від Ла-Маншу). Останню неодноразово під час багатьох конфліктів намагалися взяти французи, але все безрезультатно… Козаки „розібралися ” з супротивником за декілька днів.

Історики та письменники другої половини ХVII століття відзначали військові доблесті Сірка, причому це робили й ті, які вороже ставилися до визвольної боротьби українського народу. Це стосується насамперед польського хроніста Веспіяна Коховського, який писав: „Страшний він був в орді, бо був досвідчений у військових справах і відважний кавалер… гожий чоловік, вояцької натури і не боявся ані сльоти, ані морозу, ані сонячної спеки. Він був чуйний, обережний, терпляче зносив голод, був рішучий у воєнних небезпеках. Влітку він перебував на порогах, а взимку — на українському пограниччі. Він не любив марнувати час або упадати коло жіноцтва, бо раз у раз бився з татарами…”

На довгі роки Сірка поглинула боротьба проти Османської імперії та її васалів – Кримського ханства та ногайських орд. Сірко виходив переможцем з десятків анти османських походів. Досить сказати, що у боротьбі проти агресії Османської імперії Сірко провів понад 55 успішних походів і жодного не програв!

Його запорожці наводили страх на все північне побережжя Чорного моря та Крим, неодноразово брали Очаків, Білгород-Дністровський, Ізмаїл, Кілію, Тягиню (Бендери), Арабат, Перекоп, навіть Ясси; татарські матері лякали дітей іменем Сірка.

1675 року Сірко здійснив блискучий похід, заблокувавши вторгнення Туреччини на Чигирин, розбив кримську орду і яничарів Ібрагім-паші, які вдерлися на Україну. 1679 року султан Туреччини планував похід на Україну і Росію, окремо на Січ готувалось вторгнення 25000 турків. Остання бойова акція Івана Сірка була здійснена за кілька місяців до його кончини. 1680 року спільно з донцями Сірко востаннє опустив свою переможну булаву в битві з ординцями. Повертаючись з походу, занедужав і поїхав з Січі за 10 верств на свою пасіку в село Грушівка (нині село Ленінське Дніпропетровської області). У „Літописі” Самійла Величка читаємо: „…того ж літа, 1 серпня, переставився від цього життя в своїй пасіці Грушовці, похворівши певний час, славний кошовий отаман Іван Сірко… поховано його знаменито… з превеликою гарматною й мушкетною стрільбою і з великим жалем всього Низового війська. Бо це був справний і щасливий вождь, який з молодих літ аж до своєї старості …не тільки значно воював за Крим і попалив в ньому деякі міста, але також погромлював у диких полях… численні татарські чамбули і відбивав полонений християнський ясир ”.

Поховали Івана Дмитровича у селі Копулівка. 1967 року його перепоховали на іншому краю села, через те, що води Каховського водосховища наблизилися до могили. Прикро, але Сірко лежить у землі без голови: череп деякий час „мандрував ” – до Москви в антропологічну лабораторію, до Нікополя, й нарешті опинився у Дніпропетровському історичному музеї. На хресті, що стояв на могилі Сірка, деякий час, був напис: „Хто буде сім років перед Великоднем виносити по три заполи на мою могилу, то буде мати таку силу, як я, і знатиме стільки, скільки я”. Саме тут варто звернутися до феномена „характерництва ”. Майже всі козацькі гетьмани, кошові отамани і знамениті полковники були „характерниками ” (серед них – Дмитро Байда-Вишневецький, Іван Підкова, Самійло Кішка, Северин Наливайко, Петро Сагайдачний, Максим Кривоніс, Дмитро Нечай і найбільший характерник із них – Іван Сірко). Це козаки, які володіли магією, – могли бачити майбутнє, події, що відбувалися за сотні кілометрів в інших краях, впливали на свідомість людей, лікували смертельні рани (навіть ставили на ноги мертвих!), знаходили скарби, виходили сухими з води („на Дніпрі войлок прокладуть і йдуть ”). Офіційна церква звинувачувала „характерників ” у чаклунстві.

Сучасник так писав про кошового: „Іван Сірко – превеликий колдун. Недарма його турки називали шайтаном ”. Для воїнів ісламу, потурчених він і справді був лихим воїном…

 

 

Дати життя і діяльності І.Д.Сірка

 

між 1605–1610

У слободі Мерефа (за іншими данними – на Вінниччині) народився І.Д.Сірко

кінець 1620-тих  

Брав участь у морському поході козаків проти Османської імперії

1645, жовтень 1646

Дві тисячі найманих запорізьких козаків на чолі з І.Сірком беруть участь у франко-іспанській війні, надають допомогу війську принца Конде під час захвату іспанської фортеці Дюнкерк

1648–1657

Брав участь у Визвольній війні українського народу

1658–1660

Обрано полковником Вінницького (Кальницького) полку

1659

Рішуче виступив проти політики гетьмана І. Виговського, організував військовій похід на Акерман, що привело до розпаду українсько-польсько-татарської коаліції. Відмовився підписувати російсько-український договір

1659–1660

Обирають на посаду кошового отамана Війська Запорізького упродовж багатьох років (1659–1660, серпень 1664–1665, 1670–квітень 1672, вересень 1673– серпень 1680)

1660–1661

Брав участь у походах запорізьких козаків на Кримське ханство

1663, жовтень

Під проводом І.Сірка та Г.Косагова здійснено похід козаків і московських загонів на Крим

1664, січень

Разом із царськими військами організував похід на Правобережну Україну, воювали проти гетьмана П.Тетері та польського війська під командуванням С.Чернецького

1664–1668

Поселився з родиною під Харковом, за дві верстви від Мерефи. Обрано на посаду полковника Харківського полку (1664–1665, 1667 )

1667

Разом із запорожцями під проводом кошового І. Рога здійснив спустошливий набіг на Кримське ханство

1668

Організував чотири походи на Кримське ханство

1668, березень

Очолив виступи проти гніту царської адміністрації в містах Харківського полку – Маяцьку, Змієві, Валках, Мерефі за підтримкою населення Слобожанщини, донських козаків. Під Харковом повстанці зазнали поразки

1670, червень

Очолив похід на турецьку фортецю Очаків

1671–початок 1672

Очолив народні виступи на Правобережній Україні, підтримав пропольську орієнтацію уманського полковника М.Ханенка

1672, квітень

Був заарештований представниками царської адміністрації і відправлений до Сибіру у Тобольску в’зницю

1673, початок літа

Було звільнено із Тобольської в’язниці

1673, друга половина

Очолив походи проти турків і татарів до Очакова, Ізмаїла, Перекопу

1675

Об’єднані загони запорожців, донських козаків і калмиків під командою І.Сірка ущент розбили турецьке-татарське військо під Сівашем, звільнили понад 7 тисяч людей

1677–1678

Разом з російськими військами провів декілька воєнних операцій

1680, 1–12 серпня

Після чергового воєнного походу І.Сірко занедужав. Поїхав за десять верств від Січі, на пасіку в с. Грушівку (тепер с. Іллінка Дніпропетровської області). 1 серпня І.Сірко помер. Поховано (12 серпня) у полі за Запорізькою Січчю. Під час будівництва Каховського водосховища прах перенесено на курган, неподалік с. Капулівки Дніпропетровської області

Наслідки Чорнобильської катастрофи

Изображение

Чорнобильська катастрофа

 

Чорнобильська катастрофа — екологічно-соціальна катастрофа, спричинена вибухом і подальшим руйнуванням четвертого енергоблоку Чорнобильської атомної електростанції в ніч на 26 квітня 1986 року, розташованої на території України (у той час — Української РСР). Руйнування мало вибуховий характер, реактор був повністю зруйнований і в довкілля було викинуто велику кількість радіоактивних речовин. Відбувся радіоактивний викид потужністю в 300 Хіросім.

Катастрофа вважається найбільшою за всю історію ядерної енергетики до вибуху на АЕС «Фукусіма-1», як за кількістю загиблих і потерпілих від її наслідків людей, так і за економічним збитком.

Радіоактивна хмара від аварії пройшла над європейською частиною СРСР, більшою частиною Європи, східною частиною США. Приблизно 60% радіоактивних речовин осіло на території Білорусі. Близько 200 000 чоловік були евакуйовані із зон забруднення.

Чорнобильська аварія належить до глобальних катастроф. Це пов’язано як з масштабами наслідків, так і з їх комплексним характером. Території Росії, України та Білорусі зазнали значного радіоактивного забруднення. Забруднення реєструвалося навіть у країнах Центральної Європи, Скандинавського та Балканського півостровів. Таке масштабне забруднення спричинило радіоекологічні, медичні, а також значні соціально-економічні наслідки.

 

Медичні наслідки Чорнобильської катастрофи

 

Чорнобильська катастрофа призвела до опромінення ~4 млн населення України. Доказові дані щодо медичних наслідків катастрофи для різних категорій потерпілих, отримані протягом 19 після аварійних років, можна узагальнити наступним чином.

Гостра променева хвороба (ГПХ)

Безумовне погіршення демографічної ситуації. Але лише в деяких випадках показники дитячої смертності у забруднених районах були вищими за «чисті» райони. Драматичне зростання захворюваності на рак щитоподібної залози тих, хто був опромінений у дитячому віці (0-14 років). Не отримано переконливих даних щодо зростання лейкемій, лімфом, інших форм солідних раків.

Виявлено більше захворювань нервової системи і психічних розладів. Опромінені діти мали нижчий загальний IQ через нижчий вербальний IQ та, відповідно, мали підвищену частоту дисгармонійного інтелекту.

  • Ефекти радіаційного впливу на головний мозок, що розвивається
  • Органічне ураження мозку у ліквідаторів, які зазнали значного опромінення
  • Суїциди у ліквідаторів, які зазнали значного опромінення.

 

 

Екологічні наслідки Чорнобильської катастрофи

 

Аварія на Чорнобильській АЕС не має аналогів по площі радіоактивного забруднення і величині радіоактивного опромінення рослин, тварин і людини. Найбільшу небезпеку для всього живого представляють радіоактивні ізотопи йоду, стронцію, цезію, плутонію завдяки своїй високій рухливості та високоенергетичному спектру випромінювань. У зв’язку з метеоумовами забруднення території протягом перших 10 днів після аварії було неоднорідним, «плямистим», тому рівень отриманих доз об’єктами живої природи навіть на невеликих ділянках території відрізнявся в десятки і сотні разів.

Найбільшому радіаційному впливу піддалися природні й аграрні екологічні системи в 30-кілометровій зоні ЧАЕС.

Чорнобильська аварія відбулася наприкінці квітня – у період прискореного росту рослин і мешканців ґрунту, а цей період є для них найбільш радіочутливим. Максимальний радіаційний вплив на об’єкти живої природи припав на перші 10-20 днів з моменту аварії. Друга фаза включала літо і ранню осінь 1986 року, протягом яких потужність дози на поверхні ґрунту знизилася до 20-25% первісної величини.

У наступний період після аварії протягом десятків років відбувалося відновлення ушкоджених екосистем, і ці процеси реабілітації не менш цікаві й важливі. Так, відбувається наступ природних рослинних співтовариств на кинуті населені пункти і колишні сільськогосподарські угіддя. Змінюється співвідношення чисельності деяких видів тварин (наприклад, кабанів). Чорнобильська аварія показала, що великомасштабний викид радіонуклідів у навколишнє середовище може мати серйозні наслідки для біоти, включаючи порушення на екосистемному рівні.

Дослідженнями, виконаними в Чорнобильській зоні відчуження, встановлено, що сформовані в умовах таких великих радіаційних аварій дози опромінення тварин і рослин можуть перевищувати дози опромінення людини в 10-300 разів. Таке співвідношення поглинених людиною й іншими об’єктами живої природи доз вимагає особливої уваги до радіаційного захисту не тільки людини, а і рослин, тварин та їхніх співтовариств.

Найскладнішою проблемою лишається точне передбачення впливу чорнобильських радіонуклідів на людей. Причин тому чимало, але найголовнішими є дві:

  • практично неможливо за словами людини (де вона була і що робила) навіть приблизно встановити повну дозу від зовнішнього і внутрішнього опромінення;
  • ніхто не може точно передбачити ефекти біодії навіть тоді, коли доза відома. Це викликано “комплексністю” опромінення, адже окрім добре відомих радіонуклідів (йод-131, цезій-137, стронцій-90) чимало таких, що раніше не зустрічалися у цих формах і кількостях. Майже цілковитою загадкою лишається дія “гарячих частинок”, як великих (від розпилення паливних таблеток), так і субмікронних, утворених конденсацією випаруваних елементів (цезію, стронцію та ін.).

 

Пісня про Роланда

image

Найбільш рання з редакцій, що дійшли,— Оксфордська (близько 1170).

Історичну основу її складає епізод розгрому басками у Ронсевальській ущелині в Піренеях (778) ар’єргарду військ Карла Великого, що відступали з Іспанії, на чолі з Роландом. У поемі баски-християни замінені маврами-мусульманами, події виявилися перенесеними в обстановку феодального суспільства X—XII ст.

Вперше «Пісня» надрукована в Парижі в 1837.

Італійські поети Л.Пульчі, М.Боярдо й Л.Аріосто в своїх поемах переробляли оповіді про Роланда у дусі гуманістичних ідей Відродження.

У своєму описі битви при Гастінгсі в 1066 році, створеному до 1127 року, Вільям Мальмсберійский розповідає, що перед битвою була виконана cantilena Rollandi, пісня про Роланда, «щоб прикладом войовничого мужа надихнути бійців». Вас додає до цього, що її співав Тайлефер, який просив для себе честі завдати першого удару ворогові.

Найбільш рання з редакцій «Пісні», що дійшли до нашого часу,— Оксфордський рукопис, написаний близько 1170 року або 1180 року. Зараз рукопис зберігається в Бодліанськькій бібліотеці в Оксфорді. Припускають, що цей рукопис був своєрідною «шпаргалкою» і використовувався для того, аби при потребі освіжити пам’ять співака. [1]

Після успішного семирічного походу в мавританську Іспанію імператор франків Карл Великий завойовує всі міста сарацинів, крім Сарагоси, де править цар Марсилій. Маври, представлені в поемі язичниками, скликають раду у Марсілія і вирішують відправити до Карла послів. Посли пропонують французам багатства і кажуть, що Марсилій готовий стати васалом Карла. На раді у франків бретонський граф Роланд відкидає пропозицію сарацинів, але його недруг граф Ганелон (варіант: Ганелон) наполягає на іншому рішенні і їде як посол до Марсилія, задумуючи знищити Роланда. Ганелон налаштовує Марсилія проти Роланда та 12 перів Франції.

Ганелон радить Марсилію напасти на ар’єргард армії Карла Великого. Повернувшись до табору, зрадник каже, що Марсилій згоден стати християнином і васалом Карла. Роланда призначають командувати ар’єргардом, і він бере з собою тільки 20 тисяч чоловік.

У результаті зради графа Ганелона загін франків виявляється відрізаним від основного війська Карла, потрапляє в засідку в Ронсевальській ущелині й вступає в бій з переважаючими силами маврів. Перед цим Роланд кілька разів відмовляється пристати на пораду друзів і покликати підмогу, поки не пізно. Проявляючи чудеса мужності, Роланд і його сподвижники— граф Олів’єр, Готьє де л’Ом і архієпископ Турпін (турпеї) — відбивають численні атаки маврів, але, врешті-решт, гинуть. Карл занадто пізно зауважує недобре і повертається в Ронсеваль. Розгромивши підступного ворога, імператор звинувачує Ганелона у зраді. Той заявляє, що не винен у зраді та з метою виправдання виставляє на судовий поєдинок свого могутнього родича Пінабеля. На стороні обвинувачення б’ється граф Тьєррі. Він перемагає Пінабеля і Ганелон разом зі всією своєю сім’єю гине.

До числа чудових пам’яток середньовічної літератури відноситьсяепічне сказання французького народу — «Пісня про Роланда». Незначнийісторичний факт ліг в основу цієї героїчної епопеї і з часом,збагатившись поруч пізніших подій, допоміг широкому розповсюдженнюсказань про Роланда, про війни Карла Великого в багатьох літературах Західної
Європи.

У «Пісні про Роланда» чітко виражена ідеологія феодального суспільства,в якому вірне служіння васала своєму сюзерену було недоторканнимзаконом, а порушення його вважалося зрадою і зрадою. Однак рисимужньої стійкості, військової доблесті, безкорисливої дружби івдумливого відношення до того, що відбувається не одержали в поемі, як і вчудовому пам’ятнику творчості російського народу «Слово о полку Ігоревім»,станово-феодальної приуроченості, навпроти, ці переконливі властивостідоблесних захисників батьківщини — воєначальників-перів і їх васалів,сприймалися як типові, загальнонародні. Ще більшою міроювизнання і співчуття з боку широких народних мас сприялидумки про захист батьківщини, про ганьбу і небезпеку поразки, що червоноюниткою проходять через усю поему.

Феодальне суспільство з його різкою класовою боротьбою диференціацією, зісвоєрідним пафосом станової лицарської героїки і рисами християнськоїрелігійності викликало до життя десятки епічних сказань. Саме під Франції, де феодальні відносини склалися в класичній формі, виниклотаке велике число героїчних поем. Різні по темі, обсягу і формі,ці поеми далеко не в однаковій мірі відбивали широкі народні інтереси. Деякі з них розповідали про криваві міжусобиці, про помстливих,корисливих баронів-загарбників, що визнавали єдиним закономправо сильного й основою своєї моралі вважали насильство і сваволя;переконливим прикладом такого роду поем є поема «Рауль де Камбре».

Особистий інтерес переважав у цих творах, і вірне служіння сюзеренуі державі втрачало обов’язковий характер для «невірних баронів». Уінших епопеях тема вірності домінувала, і доля зрадника, зрадникабатьківщини і порушника васальної клятви приводила його до відплати ісумного кінця. Найвиразніше ця тема розроблена в поемах,оповідають про війни Карла Великого, і, особливо, в «Пісні про Роланда».

Дійсні події VIII століття склали ядро «Пісні про Роланда». У 778 році в Піренеях на війська Карла Великого, які поверталися зіспанського походу, зробили напад баски. В кривавій битві булизнищені кращі полки, загальної долі, за словами наближеного біографа Карла Ейнхарда, не уникли і кращі полководці. В «Життєписі Карла Великого «цього автора говориться:» У цьому бою вбито Еггіхард,королівський стольник, Ансельм, пфальцграф і Хруодланд (тобто Роланд.),начальник Бретонська марки «. Приватний епізод бою з басками,одновірцями французів (франків), піддався значному переосмислення:замість басків з’явилися грізні араби-мусульмани, що захопили значніпростору в Іспанії і вже не раз вторгалися в межі Франції.

Поразка при Ронсевале не покрили ганьбою французів, а лише сприяловиявленню їх хоробрості, уміння стояти на смерть, захищаючи свою батьківщину іприкриваючи тил головних відходять сил. Історичний намісник Бретонськамарки став головним персонажем епічного сказання — Роландом, йогозіткнення з вітчимом Гвенелоном і зрадництво останнього стали основоюсюжету. З’явилися і нові подробиці, що характеризують ворогуючі табори іїх полководців. Історичному Карлові Великому був протиставленийсарацинський цар Марсилій, особа вигадана. Змістилися в часі іпросторі події і їх учасники: хрестові походи XI століття додали новуідейне фарбування всій поемі в цілому. Хоча історична достовірність в «Пісні про Роланда» не дотримана, однак риси далекого минулого знайшли в нійсвоє поетичне осмислення.

Час виникнення поеми, її походження, можливе авторство — усіці питання викликають дотепер розбіжності і не отримали остаточногорішення. Достовірно відомо, що події VII століть, про якіговориться, поряд з більш пізніми, у «Пісні про Роланда», були записані в XII столітті, коли церковна монополія на писемність трохи ослабла ісвітські тексти одержали відомі права на існування поряд зрукописами релігійного змісту. Цілком можливо, що до першогописемності редакція «Пісня про Роланда» існувала в усно передачі;жонглер-виконавець зовсім не мав потребу в рукописному тексті: у IX — X століттяхсказання про Роланда ще з полюванням слухали і співали! Популярність сказаннядопомагала залученню нових персонажів і виникненню нових сюжетнихситуацій. Розширення обсягу невеликого спочатку твори не моглозадовольнити цікавого слухача; так, крім «Пісні про Роланда»,виникли нові поеми циклічного характеру, де містився цілий рядподробиць і доповнень як у відношенні головного героя, так і іншихдійових осіб.

Поряд з питанням про час виникнення епічної поеми завждивстає інший — про місце її походження і можливому автора. Якщопогодитися з думкою, що «Пісня про Роланда» народилася в безпосереднійзв’язку з далекими подіями, які в ній відбиті, то тоді авторськапроблема сильно ускладнюється; адже первісне зародження сказання можназв’язати з народною творчістю, де доводиться мати справу вже не з одним, аз багатьма творцями поеми, а також співаками, які усно їїпередавали. Непрямим підтвердженням цього може служити розповідьанглійського літописця Вільгельма Мальмсберійского про нормани, якіприбули з Франції і, беручи участь у битві проти англо-саксів при Гастінгсі,співали «кантілени Роланда», «щоб приклад цього чоловіка надихнув воїнів».

Цінність цього свідчення літописця, що писав не пізніше 1125,не можна применшити. Залишається невирішеним суперечка про автора рукописного тексту. Сама древня рукопис — Оксфордський, відноситься приблизно до 1170і дійшла до нас в доброму стані. Наприкінці цього рукопису вказується,що оповіданню прийшов кінець і що «Турольдус втомився». Кропіткірозвідки вчених привели до того, що були знайдені дані про декілька Турольдах, які за часом могли претендувати на авторство, чи вірнішеспівавторство рукописного тексту «Пісні». Можливо, що Турольд бувдійсно кліриком, оскільки сильна релігійна забарвлення властивацій поемі, але ступінь участі Турольда в її створенні і характер йоготворчої роботи залишилися неосвітленим.

Не менш важко встановити місце складання «Пісні». Сам текст поеми недає точної вказівки, оскільки захоплене прославляння військовихдоброчесність не присвячено строго до якого-небудь народу й епічна похвалазвернена до багатьох: до анжуйців, нормандці, французів Іль-де-Франса, добаварців (поряд з визнанням доблесних якостей супротивника по зброї —сарацинів). Якщо виходити з особливостей мови рукопису й авторства Турольда, то можливим місцем розвитку сказання приходиться вважати північну Францію.

Епічний сюжет сказання відрізняється простотою і послідовністю,незважаючи на велику кількість діючих осіб. Поштовхом до виникненнярозбіжностей між Роландом і Гвенелоном є їхня сварка, викликанапропозицією Роланда відправити послом Карла Великого в Саргосу його вітчима
Гвенелона. Прибуття сарацинське посла Бланкандріна, який, за дорученнямсвого батька царя Марсилій, повинен був брехливими запевненнями в покірності іобіцянками рясної данини домогтися згоди Карда на виведення війська з Іспанії, викликало необхідність у зустрічному посольстві. Почесне і небезпечнедоручення після довгих сперечань було покладено на Гвенелона, однакпропозиція пасинка Гвенелон розцінив, як образа, що вимагає мести, інадалі всі зрадництва, аж до зрадництва і зради, були їмпущені в хід.

Вершиною розвитку оповідання є Ронсевальская битва, якаподіляється на два епізоди: бій ар’єргарду Роланда з сарацинами,складовими першого військо Марсилій, і продовження цієї битви вже здругим військом, коли франки піддалися поголовного знищення. Саметут, у цій центральній частині поеми, зосереджені такі важливі епізоди,як розбіжності Роланда з його другом Олівьером, загибель франкських перів іпрощання Роланда перед смертю з мечем.

У висновку поеми говоритися про нищівний удар, що наносятьповернулися головні сили Карла полчищам невірних під проводом Баліганта (цей епізод багатьма дослідниками вважається вставним і більшепізнім за своїм походженням), і лише після цього розказано проповернення Карла у свою столицю і про гідне відплаті, яке понісзрадник Гвенелон.

Епічна за своєю формою поема може бути зарахована до того жанруісторичних пісень, де події минулого в сильно видозміненому виглядірозказані переважно через перерахування військових описів, скріпленихміж собою скупими даними про долю окремих героїв. Розважливевикористання образотворчих засобів, лаконізм і чіткість мови і стилютвори спираються на виняткову стрункість його побудови. Паралелізм подій, що відбуваються органічно поєднується з паралелізмом впідборі діючих осіб. Дванадцяти перам Франції відповідають дванадцятьсарацинський, серед рівних за мужності полководців виділяються племінникигосударів — Роланд і Аельрот, сивобородий римський імператор Карл Великийблизький сарацинське емірові Баліганту; володіють деякими схожістю Гвенелоні сарацинський цар Марсилій. Характерно, що й інші дійові особипритягнуті для кращого виявлення особливостей кожної з ворогуючих сторін. Безсумнівно, більше уваги і місця приділено тим з них, які сильнішівпливають на розвиток сюжету; в зв’яжи з цим тільки деякі характери «Пісні»індивідуалізовані, більшість же чи наділяється тільки позитивними,або негативними властивостями.

На першому місці в поемі стоїть образ Роланда. Він має ту доблестюі рішучістю, які допомогли йому стати кращим полководцем війська Карла. Проте йому властиві життєві слабкості: запальність, позбавлена розумунеобачність і якийсь хвастощі. Про дитинство його нічого нейдеться, але циклічні поеми з’ясовують його стосунки і родинні зв’язкиз Карлом, а також допомагають зрозуміти причину ворожості Гвенелона до свогопасинкові. Тут, в самій поемі, фольклорна тема нещасної долі пасинкачи падчерки не отримала розвитку в силу інших ідейних завдань. Епізоди,пов’язані з Роландом, відрізняються ліричної забарвленням, чому немалосприяє динамічний стиль викладу. Глузування та прямий виклик повідношенню до Гвенелону змінюються завзяттям і упередженим розумінням військовоїчесті в бесіді з найкращим другом — Олівьером, коли мова заходить про призов надопомога військ Карла. Пропозиція Олівьера засурміть в ріг Оліфант Роландсприймає як визнання слабкості, негідною хороброго лицаря, іволіє нерівний бій з сарацинами, що загрожує загибеллю всьому арьргарду. Розбіжності між друзями знову загострюються, коли Роланд, переконавшись убезвиході обстановки, готовий засурміть в ріг, але на цей развже Олівьер, чудово оцінив безнадійність положення, вважаєнеприпустимим звернення до Карла, тому що це ганьбить звання доблесного імужнього воїна. Тільки втручання архієпископа Турпіна примирюєдрузів, хоча правота залишається на боці Олівьера. Суворий характер Роланданаділений привабливими рисами сталості в незвідане кордонів дружбу, ввірності служіння Франції та її государю; цієї останньої межі надаєтьсяособливе значення, оскільки Роланд характеризується, як ідеальний лицар,вірний васал свого сюзерена і захисник «істинної» віри — християнства. Якщо тема дружби чітко виражена в характері Роланда, то тема кохання незаймає в поемі помітного місця: загроза Олівьера відмовити Роланду в руцісвоєї сестри Альдо не створює особливого конфлікту.

Одним з найбільш поетичних і гідних уваги місць у поемі слідвизнати прощання Роланда зі своїм мечем Дюрандалем. Озброєння воїна, йогобойовий кінь були повсякденними супутниками лицаря. У рукоятку меча, багатоприкрашену коштовностями і золотом, часто поміщали особливо шанованіреліквії. Меч, що має форму хреста, був не тільки символом сили і влади,але і релігійним символом, що втілювали марновірне уявлення прочудотворної силі хреста і ув’язнених в рукоятці меча реліквії. Зверненнядо меча Роланда з прощальними словами нагадує оплакування (ліричнийплач, епіцедію), в якому з дружньою довірчість пригадуютьсяосновні події минулих днів, пов’язані з успіхами і славою французькогозброї. Мечів, своїм постійним супутникам в лайливих справах, воїни давалипрізвиська, що відображали кращі якості металу, його гарт і твердість,значення дружній опори. Так, назва меча Роланда — «Дюрандаль»вказує на його виняткову твердість, назва меча Турпіна — «Альмас»може бути зрозуміле як «свята сокира», назва меча Карла — «Джойоз» вперекладі означає «радісна». Доля зброї — не остання турбота воїна, Роланд не допускає думки, що його меч дістанеться сарацинами. Він знаходить усобі сили для боротьби з ворожим воїном, питавшімя опанувати його мечем. На безлюдному полі битви, де не залишилося жодної живої душі, а лише горитрупів, Роланд перед смертю прикриває собою Дюрандаль і лягає віч-на -Сарацинську землі, «щоб Карл сказав своїй дружині славній,// Що граф Роланд загинув, але переміг «.

З’ясування зовнішності середньовічного воїна сприяє образ Олівьера. Характери двох друзів протиставляються словами самої пісні: «Хто мудрий Олівьер, а граф Роланд безстрашний «. Ця мудрість допомагає Олівьеру тверезодивитися на речі, розуміти обстановку і правильно оцінювати якості своїхсоратників і ворогів. Він не тільки допомагає Роланду у важкій Ронсевальскойбитві, але саме йому вдається правильно зрозуміти підступний задум Гвенелона і всейого наслідки. Якості особистої хоробрості поєднуються в Олівьере з великимталанту полководця. У ньому немає показною малювання і тієї частки зазнайства,якою володіє його друг. Він різкий і прям у своїх судженнях, і в його уставкладений остаточний вирок нерозсудливість Роланда:

«Лише ви, Роланд, нещастя винуватець!

Гідний той, хто мудрий, ніж той, хто скажений!

Божевілля наше всіх нас згубило, —

Не будемо більше Карлу ми служити! … »

Особливим драматизмом відрізняється сцена, в якій смертельно поранений Олівьер, не дізнавшись Роланда, бере його за ворога і важким ударом мечарозтинає його шолом. В останні хвилини життя свого друга Роландапереймається ніжністю до нього і знаходить вираз своєму горю у голосіннянад неживим трупом. Так лірична форма жалоби по померлих як бипорушує єдність епічної оповіді. Роланд і Олівьер належать до числадванадцяти кращих полководців франкських перів. Але не типові риси яківластиві їм обом, не знаходять повторення в образах інших полководців Карла. Їх хоробрість, доблесть, вміння володіти зброєю і вести бій як наконі, так і в пішому строю не мають виразного індивідуального приурочених. Вони більше відрізняються своїм зовнішнім виглядом, озброєнням, противниками, зякими їх зводить доля, ніж особистими якостями, притаманними тільки їм. Немон Баварський і Оджер-данцям хоча і володіють деякими особливостями,однак їх образи не такі значні, як приклади двох друзів і архієпископа Турпіна.

Турпін став героєм багатьох циклічних епопей, де він займає більшумісце, ніж у «Пісні про Роланда». У середньовічній літературі можна частозустріти образи лицарів кліриків; вони однаково добре відправляли своїпастирські обов’язку і володіли списом і мечем. Серед них виділяється образархієпископа Турпіна. Поряд із загальними військовими якостями Турпін володієвеликим моральним авторитетом, і до слів його повинен прислухатися навітьтакий впертий і свавільний воїн, як Роланд. У запалі битви цей служительцеркви не забуває свого сану, підтримуючи бадьорість і мужність воїнів нетільки силою меча, але і словами призову, розради і обіцянки «загробногоблаженства «. Він є безстороннім суддею в суперечці двох друзів, йому жперед смертю доводиться дати відпущення гріхів усім християнським воїнам.

Втім, його християнські чесноти не получают першого з значення:його військова доблесть і мужність виявляються поставленими вище. Удеяких варіантах сказань про Каролінські війнах Турпін був єдинимз ар’єргарду, хто вцілів під час битви в Ронсенвальском ущелині. Не можна несказати про те, що згодом при комічному осмисленні сюжету самехарактер лицаря-клірика Турпіна зазнав грунтовної переробки; в новійролі, ролі комічного персонажа, він зображений у відомій поемі «Великий Морганті «, що належить італійському поету XV століття — Луджі Пульчі.

Дмитро Старців значення для франкського табору має образ Карла Великого. Його зовнішній вигляд, виключне довголіття, риси перевагиморального та фізичного роблять його типовою фігурою епічного сказання. Властива йому мудрість, однак не заважає тому пристрасті, з яким вінвідноситься до свого небожа Роланду (треба врахувати, що в деякихваріантах Роланд вважається сином Карла), і тому свавіллю, якийпроявився в його рішенні про посольство до Марсилій. Карлу особливо важко неті величезні втрати, які поніс ар’єргард в битві з сарацинами, азагибель дванадцяти перів і перш за все Роланда, за смерть якого він готовиймстити сарацинами, не рахуючись з новими жертвами. Його родиннепристрасть до племінника настільки сильно, що Карл випереджає військо, щоброзшукати загиблого героя. Нова битва з сарацинами і їх союзниками, учолі яких став Балігант, який багато в чому Ронсенвальскую битву, хоча Роланд не бере участі в цій битві і Марсилій немає серед сарацинів. Карла не мине сумнів і хвилинне коливання, властиві і більше рядовимвоїнам. Знову схрещуються мечі і списи, тріщать панцирі та шоломи, падають збойових коней франки та їх мішанину противники — картина битвиускладнюється нарощуванням схожих між собою епізодів. Поєдинок з Балігантом завершується перемогою Карла, перемогою франків над ворогом. Требазгадати ще одну рису в образі Карла — черствість і відому нечутливимдо людей. При поверненні в Ахен Карл зустрічає Альдо, яка втратила в Ронсенвальской битві свого брата Олівьера і нареченого Роланда. Важке горедівчата не чіпає карла, і він намагається її втішити, пропонуючи їй більшевигідний, на його думку, шлюб зі своїм сином Людовіком.

З винятковою наполегливістю Карл домагається відплати по відношеннюдо Гвенелону. В особі Тьедрі він знаходить захисника загиблого Роланда. Хочафранцузьке військо зазнало непоправної шкоди в результаті загибелі багатьохполководців, це не заважає Карлу не тільки четвертувати зрадника Гвенелона, що отримав відплату по заслугах, але і повісити всіх йогородичів, хоробрих і досвідчених воїнів. Карл, як і Роланд, отримує допомогу іпідтримку з боку «небесних сил». З ними у героїв відносини, багато в чомунагадують складні зв’язки між сюзереном і його васалами. Ці небеснісили в кінці поеми знову закликають Карла до війни проти сарацинів.

Виділяється в поемі і образ зрадника Гвенелона. Типові властивостівідважного воїна властиві повною мірою і вітчима Роланда, але в його характеріможна побачити риси того невірного барона, що особисті, корисливіінтереси ставить понад усе і йде на пряме зрада батьківщини. Вінзавдає непоправної шкоди Франції, керуючись бажанням помсти іегоїстичного благополуччя. Його поведінка при дворі Марсилій томужньо і чесно, то, у зв’язку з виношеним вже раніше планом, лицемірноі злочинно. Його засудження не зустрічає поголовної підтримки; сила крові іспорідненою кругової поруки допомагає Гвенелону і дозволяє йому, незважаючи напережиті приниження, сподіватися на благополучний результат суду. Йогородичі майже досягають успіху, однак заперечення з боку Тьедрі,захищає славне ім’я Роланда, примушують Пінабеля вступити з ним упоєдинок. Рішення долі Гвенелона тепер стало залежати від результатупоєдинку; поразку Пінабеля тягне за собою суворе покарання зрадника. Зпослідовністю переконаного в своєму праві людини кілька разів напоемі Гвенелон приводить у виправдання своєї зрадницької ролі, то особистіспонукання помсти і розплати, про які він заявив на початку поеми.

Образи сарацинів мало чим відрізняються від образів франків. Основнепротиставлення, яке тут неухильно проводиться, полягає взатвердження істинної релігії — християнства і в приниженні помилкової (язичницької,в розумінні епічного сказання, релігії) — мусульманства. Більшістьвоїнів-сарацинів володіє всім переліком необхідних бойових якостей. Їхозброєння і бойові коні не поступаються франкським, та інакше й бути не може,тому що тільки в бою з гідним супротивником можуть виявитисячудові риси франків.

Серед ворогів Франції особливо виділяються сарацинський цар Марсилій, Балігант і Аерольт. Не можна сказати також, що і другорядні персонажісарацинське табору повністю нівельовані: мають свої негативні рисизрадник Абізм, велетень Фальзарон, що не знає собі рівних Мальпрім.

Якщо емір Балігант багатьма своїми вчинками і поведінкою не поступаєтьсякоролю франків, будучи змальовано і в самій поемі досить схоже з Карлом,то цар Марсилій набагато більш самостійний. Риси лицемірства, хитрості,підступності повідомляють правителю. Сарагоси запам’ятовуються і особисто належатьйому властивості. В особі Бланкадріна цар Марсилій знаходить потрібно йому дипломата,з успіхом справляється з важкою місією. Марсилій у своїх політичнихпланах терпить провал не з-за недооцінки мужності і завзяття війська Роланда. Сарацинський цар володіє потрібними військовими навичками, але Ронсенвальская битва була останньою, в якій він брав участь. «Пісня про Роланда «оповідає про втрату ним у цій битві правої руки і втрати білогомогутності як воїна і государя. Його скарги і голосіння з приводусумною долі привносять щось нове в образ сарацинське воїна. Спроба Баліганта завдати поразки військам Карла Великого закінчиласяневдало, і разом з нею завершується доля царя Марсилій, який намагавсязрадницькому обдурити вождя франків.

В епічному оповіді про Роланда жіночі образи займають скромне місце,тим часом як у ряді інших поем на цей сюжет їм належить значнароль. Привабливою і жіночний характер Альдо стверджує ідею вірностіі відданості своїй обранцю не в меншій мірі, ніж Роланд, що несеслужбу у свого сюзерена в ім’я вірності і безкорисливості. Олівьер згадуєпро Альдо в передсмертний час і вважає її гідною супутницею свогоулюбленого друга. Проте подвійна втрата в Ронсенвальдской битві нареченого ібрата позбавляє Альдо усякого бажання жити, і у відповідь на пропозицію Карлазробити її дружиною його сина і спадкоємця Альда суворо дорікає короляфранків і вмирає на його очах.

Другий жіночий образ — Брамімонда, дружина царя Марсилій. Вона зображенабільш чітко, ніж Альда, і є певною мірою контрастпо відношенню до свого чоловіка. Приїзд Гвенелона хвилює її, як жінку,хоча повний розвиток їх відносин одержує своє відображення тільки вциклічних поемах. Їй властиво мужність у вчинках і щось людськегідність, яку втрачає під кінець життя поранений Марсилій. Якщосарацинське воїни приймають християнство з примусу, то Брамімондаробить це добровільно, і хрещення її відбувається, після закінчення походу, в Ахені, де їй дано нове ім’я — Юліани. Мотиви релігійної нетерпимості іхристиянства, як кращої віри, широко притворі у подіях і діючихособах «Пісні про Роланда», але немає сумніву, що саме звернення Брамімондиє головним доказом переваги християнства.

Без будь-якої оцінки залишилися ті безіменних учасники війни з маврами,які вирішили її долю. У поемі на першому плані — основні персонажі;далі — другорядні, про рядових ж воїнів сказано як про десятки і сотнітисяч бравих бійців або ж дається перерахування численних полків,прославилися своєю відвагою полководців. Епічна поема феодальногосередньовіччя зображала переважно лицарів-воїнів, кажучи лишемалозначне загальними словами про головне чинному особі великих подій —народі.

Риси епічної розповіді позначаються у всіх строфах «Пісні про Роланда «. В ній поряд з паралелізмом подій і персонажів можна зустрітиепічні повтори в описі битви, в плачах за померлими, у перерахуваннякраїн і народів, міст і географічних назв річок і гір. Часомвигадані, що не мають прямих історичних прототипів, персонажі затуляютьсобою тих, хто виведений під історичним ім’ям, хоча і втратив властивіносію цієї властивості. Епічний свавілля позначився в тлі непослідовногозалученні важко зіставних понять і назв. Більш стародавнє йде проруку з недавнім минулим, але це не заважає тієї цілісності, яка досягнутазавдяки єдності поетичного осмислення різнорідних елементів.

У поемі знайшла широке застосування гіпербола при описі битв,фізичної сили та витривалості воїнів, у перерахуванні невідомих країн танародів. Треба відзначити також вживання сталого, постійного епітета,який незмінно супроводжує згадки Франції (прекрасна, краса), Карла Великого (сивобородий вождь) і т.д.

Поема написана десятісложним віршем, з дотриманням асонансів. Дляепічних поем середньовічної Франції такий розмір досить характерний, хочазустрічається вживання восьми-і двенадцатісложних віршів. Поема ділитьсяна строфи нерівного розміру, що пояснюється загальним асонансів і єдністюзмісту. Ці строфи носять назву тирад, або лес. Таких тирад воригінальному тексті налічується 291. На російську мову «Пісня про Роланда» переводилася кілька разів. З усіхперекладів слід виділити два: де ла Барта і Б. Яхо. Різні принципибули покладені в основу цих переказів.

ВИШИВКА – ЖИТТЯ

Букети квітів розкладала
На полотні свого життя,
Їх гладдю вдало вишивала,
Так прикрашала суть буття,
Щоб кращим стало і рівнішим…
Важкі печалі зібрані в руці…
Все, що у тебе найсвятіше,
Вкладала ти в букети ці.
Мережки – це твої дороги,
Низинки – це гріхи твої…
Родини радість голубина –
Червоні рушникові шви.
А солов’їні вічка оченятами
Дивились на життя із висоти,
Калинове, барвінками хрещате,
З дубами й пшеницями щоб зрости,
Вплеснутись у життя їх оксамитове,
Весняної надії світлих мрій…
Кохання лиштва променем розлитим
Життєвим ретязем лягла між берегів.
Гладь біла погукала на весілля…
Життя – у вишивці, а вишивка – життя,
На полотні найтонші, найвірніші,
Розкладені жіночі почуття.
На полотні ти долю прочитаєш,
Засліпить ніч із глибини вогонь.
Ти – жінка! Надзвичайне серце маєш,
Даруєш радість із своїх долонь.
Я хочу хрестиків щоб чорних,
За голкою печалі слід не ріс,
Зернівок колір чистий веселковий
В твоєму ДЕРЕВІ ЖИТТЯ проріс.

image