Адам Міцкевич (1798 – 1855).

clip_image001

Походив із дрібнопомісної шляхти, у якій у часи Міцкевича йшов посилений процес розшарування. У ту пору російське самодержавство, прагнучи зробити Польщу постачальником промислової продукції для всієї імперії, посилено підтримувало магнатів знать, що капіталізується. Ця політика приводила до руйнування й декласациі дрібної шляхти. Остання частково «омужччивалась», частково переходила в ряди ремісників, частково поповнювала ряди польського разночинства, у всіх трьох випадках представляючи постійний людській резервуар для повстанського польського руху. В. І. Ленін у такий спосіб оцінював цей рух: «Поки народні маси Росії й більшості слов’янських країн спали ще непробудним сном, поки в цих країнах не було самостійних, масових, демократичних рухів, шляхетський визвольний рух у Польщі здобувало гігантське першорядне значення з погляду демократії не тільки всеросійської, не тільки всеслов’янської, але й всеєвропейської».

Саме процес розшарування дрібної шляхти, яка була основний рушійної силою шляхетського визвольного руху, робив її на противагу великій шляхті — «магнатеріі» — особливо непримиренно настроєної стосовно російського царату, т.-е. революційно-демократичної по своїх об’єктивних функціях і в той же час і більш сприйнятливої до революційно-демократичних ідей епохи. Але, говорячи про революційність і демократичності дрібної шляхти, не можна забувати про реакційну сторону цієї революційності — прагнучи відновити знищену загарбниками незалежність Польщі, дрібна шляхта неминуче трохи ідеалізувала минуле; шляхетську республіку, яка по суті була формою олігархії, дрібна шляхта вважала втіленням ідей рівності й братерства. Це тяжіння до ідеалізованого феодалізму становило особливість революційності шляхти, особливість реакційну, завдяки якій усі її повстання не були підтримані селянством, не розв’язували аграрної революції. От чому демократична шляхта суцільно й поруч здавала свої позиції або ідеологічно капітулювала перед магнатами, незважаючи на те, що в основному була рушійної силою національно-демократичного руху. Міцкевич був поетом цієї дрібної шляхти, відбиваючи у своїй творчості всю демократичну систему її поглядів і в той же час усю реакційну сторону їх.

Міцкевич народився в родині дрібнопомісного шляхтича в Литві, що займався адвокатурами в містечку Новогрудки. Дитинство провів на хуторі в Заосье. Вчився у Виленском університеті, де вступив у кружок так званих. філоматов, поряд з іншими кружками зовні організований по типу німецьких студентських кружків просвітницького типу. У Польщі, яка незадовго до цього піддалася третьому й останньому розділу, остаточно загубивши свою незалежність, ці кружки звичайно неминуче ухвалювали характер патріотичних суспільств, стремившихся відновити незалежність батьківщини. Є не мало вказівок на те, що цими суспільствами непомітно для них самих керувала досить серйозна конспіративна організація на чолі зі знаменитим Валер’яном Лукасинским, що згодом потрапили в лабети царських жандармів і проведшим цілих 46 років в одиночному висновку в міцності. Кружки існували напівлегально. Саме в цих кружках Міцкевич познайомився з навчанням французьких утопічних соціалістів, зокрема Сен-Симона, і з ідеями Великої французької революції. В 1822 по дріб’язковому приводу вся молодь, включаючи й 11- 12-літніх хлопчиків, була схоплена й після наслідку, що супроводжувався дикими катуваннями, розіслана по в’язницях, заслана, здана в солдати і т.д. Був арештований також і Міцкевич.

За час свого перебування у Виленском університеті й (останні роки перед арештом) викладачем гімназії в Ковно Міцкевич випустив два томики віршів. У перший увійшли балади, лірика й коротка передмова, у якому автор полемізує із супротивниками романтичної школи. До добутків останньої він зараховує свої балади, що представляють обробку народних пісень і легенд. Другий томик містив дрібні вірші, поему «Гражина» і драматичну поему «Дзяди» в уривках, у складі прологу й другий і четвертої частин. Почавши свою творчість із ідилій, ще сильно відзначених впливом класицизму, Міцкевич усе більш переходить на позиції романтизму, у міру того як зміст його творчості збагачується новими ідеями, що йдуть із Заходу, що ламають застиглі форми класичної поетики.

Уже в цих двох томиках, у значній частині ще наповнених індивідуальною лірикою, попадаються вірші, що відбивають революційні настрої Міцкевич: «Ода до молодості», у якій він призиває зіштовхнути земна куля із зацвілої колії і яку закінчує слова: «Здраствуй, зоря волі, за тобою зійде сонце спасіння»; друга частина драматичної поеми «Дзяди», де Міцкевич виводить дух поміщика, що мучив своїх селян. Але наскільки ці ідеї (у той час, у всякому разі) ще не ввійшли в плоть і кров Міцкевича, показує ряд сцен у тих же «Дзядах» з життя селянства, що зображують це життя в досить ідилічних фарбах. Тут лише намітилися ті погляди Міцкевича, які згодом змусили його до загального обурення шляхетської еміграції заявити, що жорстока розправа селян з поміщиками в Галичині в 1846 — справу цілком природнє, якого завжди випливало очікувати, і які ще пізніше, в 1849, привели його до твердження, що «сучасне поняття власності й родини стане таким же ненависним, яким стала королівська влада». Але не можна відразу не відзначити вкрай шкідливу й у цей час, що має об’єктивно-реакційний зміст помилку дослідників, що намагаються зачесати М. під соціаліста; вони не враховують і реакційної сторони його поглядів, яка відбивалася в його творчості і яка зараз використовується націонал-демократами.

У в’язницю Міцкевич потрапив мрійником з невиразно революційними настроями. Вийшов же він звідти цілеспрямованим борцем за незалежність батьківщини, з поглядами, що встановилися, характерними для тодішнього польського визвольного руху, із загартованою ненавистю до царату. В одній з останніх частин «Дзядов», куди Міцкевич увів сцени в’язниці, наслідку й бичував царських опричників, він відбив це своє переродження лірика-мрійника в поета-борця, змусивши свого героя Густава написати на кам’яному стовпі, що підтримує зводи в’язниці: «D. O. M. Gustavus obiit M. D. C. C. C. XXIII Calendis novembris, hic natus est Conradus M. D. C. C. C. XXIII Calendis novembris» (Густав умер листопадової вночі 1823. Тут народився Конрад листопадової вночі 1823).

Міцкевич був звільнений з в’язниці у квітні 1824 на поруки знаменитого згодом вождя повстанців Иоахима Лелевеля, у той час професора Виленского університету. У жовтні того ж року йому був вручений наказ негайно виїхати під конвоєм жандармів у Петербург. Тут він зблизився з російськими літературними колами, з Пушкіним, зійшовся з декабристами Бестужевим і Рилєєвим.

Націоналізм Міцкевича був позбавлений у той час чорт національного шовінізму, що виявилися згодом у його «Книгах народу польського» і «Книгах пілігримства польського», написаних у період занепаду й розгубленості, після придушення повстання 1830 реакційні елементи, що й сконцентрували в собі всі містичні, його світогляду. У петербурзький період життя Міцкевича ця сторона його поглядів проявлялася лише у формі месіанізму, що слабко ще тоді намічався. Міцкевич уважав, що справа звільнення Польщі як самої демократичної, на його думку, країни в Європі є справою загальнолюдським і що у свою чергу поляки, віддані своєї батьківщині, зобов’язано захищати інтереси пригноблених усього миру. Ця ідея, незважаючи на те, що з неї ж розвився згодом і месіанізм Міцкевича, була безсумнівно ідеєю революційної, яка саме й дозволила йому на відміну від багатьох його співвітчизників і сучасників розрізняти в Росії гноблених від гнобителів. Описуючи у своїх віршах про Росію ненависний йому Петербург, що символізує для нього, що засвоїв деякі погляди тодішніх слов’янофілів, — самодержавство, описуючи паради й розлучення пануючи Миколи I, знущаючись над вищим петербурзьким суспільством, він у той же час знаходить приголомшливі образи для опису страждань російського народу.

Це саме й дозволило йому знайти друзів серед революційних кіл того часу, підкреслити у своїх добутках, що його боротьба спрямована не проти російського народу, а проти загальних ланцюгів польського й російського народу. У своєму посланні « До друзів-москалям» він пише:

«Мій кубок, наповнений отрутою, тепер перекинуть,

І гнівом палючим повно моє гірке слово:

У ньому сльози вітчизни кривавим потоком нахлинуть

І нехай пропалюють… не вас, але лише ваші окови».

У Росії Міцкевич пробув до 1829, декілька раз міняючи місце проживання й переїжджаючи з Петербурга в Одесу, у Крим, у Москву. За цей період він написав ряд ліричних і еротичних віршів, кримські сонети й поему «Конрад Валленрод». Остання була визнана польською і європейською критикою одним з найбільших добутків світової літератури, хоча ідея її викликала більші суперечки, особливо серед польської критики, породивши термін «валленродизм», що означає зрадницьку тактику стосовно ворога. Герой поеми Вальтер Альф, будучи сином захопленої й поневоленої хрестоносцями Литви, після смерті своїх убитих тими ж хрестоносцями батьків попадає в лицарський замок, де його виховують християнином. Але, що перебуває в полоні в замку старий вайделот (литовський народний співак, аналогічний скандинавському скальдові) вселяє йому любов до поневоленої Литви й ненависть до хрестоносців. У першому ж бої Альф переходить на сторону литовців, поселяється в литовського князя Кейстута й одружиться на його дочці Альдоне. Але хрестоносці продовжують наступати. Вальтер, бачачи безсилля свого народу протистояти лавині, що насувається, вирішує пожертвувати своїм особистим щастям для порятунку батьківщини. Він залишає родину й проникає в ряди хрестоносців, де під іменем Конрада Валленрода, строгим життям і войовничістю домагаючись усе більш високих щаблів, стає нарешті гросмейстером ордена. Досягшись цього, він рядом зрадництв приводить орден до загибелі, а сам, викритий хрестоносцями, падає від їхньої руки. Тут безсумнівно відчувається вплив і Байрона й Шиллера, «Змова Фиеско» якого Міцкевич у цей час читав, і книг Макьявелли, епіграф із творів якого поданий «Конраду Валленроду». Але своєрідність умов, що визначили творчість Міцкевича, породило й дуже характерну рису цього добутку. Абстрактної суб’єктивної шиллеровськой моралі тут протипоставлений примат суспільної доцільності. На конфлікті між християнською мораллю, щепленому вихованням, і любов’ю до батьківщини й побудована особиста драма Валленрода. Саме в цьому, а не в так званому «валленродизме», модному плині, що виник на основі поеми, що й спотворив думка Міцкевича, полягає ідея добутку. Проте не чому іншим, як свідомістю безсилля свого народу перед могутнім ворогом, як тим, що М. не бачив сил, здатних цьому ворогу протистояти, може бути пояснене виникнення цього добутку. «Конрад Валленрод» є завершенням певного періоду у творчому росту Міцкевича — його романтизму. У той же час тут Міцкевич остаточно пориває з індивідуалістичною романтикою, переходячи до соціального пафосу.

В 1829 Міцкевич одержав нарешті дозвіл на виїзд за кордон, про до-ром довго клопотав. Звістка про польське повстання 29 листопада 1830 застало його в Римі. Міцкевич не вірив у його успіх. Підняте польською шляхтою й не підтримане селянськими масами (усі заходи, котрі могли розв’язати аграрну революцію й підняти селянство, зустрічали завзята протидія з боку великої шляхти), повстання це було подавлено вже навесні 1831. Поки Міцкевич клопотав про поїздку, усе було кінчено. Польська еміграція була охоплена розбратами й протиріччями. Марне силкуючись внести дух «революційно-патріотичної єдності», сам він не входив у жодну емігрантську групу, будучи однак по напряму думок ближче всього до революційно-демократичної групи Лелевеля в Парижу, куди Міцкевич переїхав у серпні 1832. За цей час він випустив «Книги народу польського» і «Книги пілігримства польського», де стилізованої ритмічної біблійною прозою розбудовував ідею про мессианистическом призначенні польського народу, про нібито існуючу в Польщі рівність і братерстві, протиставляючи польський народ усім іншим народам і призиваючи до національної єдності. Реакційний характер цих книг, що відбивали деякі особливості світогляду в основному революційно-демократичної дрібної шляхти, не випадково знайшов для свого вираження релігійну форму. Придушення повстання 1830, боротьба партій серед еміграції, яка Міцкевича собі, що не усвідомлював, її класового корінь, видалася дріб’язковою сварою, змушувала його усе далі йти від цієї дійсності. Романтизм, нашедший своє завершене вираження в «Конраду Валленроде», одержав новий удар від дійсності; Міцкевич спробував ще далі піти від неї й потрапив у мертве царство релігійного містицизму. Правда, містицизм Міцкевича, цього «якобінця», як його називав поет-аристократ і реакціонер Красинский, був позбавлено однієї характерної риси — пасивності й покірності волі божий — і згодом був значно перебільшений у класових цілях буржуазними дослідниками Міцкевича, але наявності цієї сторони у світогляді й творчості Міцкевича не можна ігнорувати.

Із часу консолідації польської буржуазій, пробудження пролетаріату Польщі й Росії націоналістичний польський рух втратив свій демократичний характер, усе більш загострюючись проти ідеології пролетаріату, проти ідеї міжнародної його солідарності. Ідеї національної єдності, погляд на історію Польщі як на послідовний розвиток волі й братерства, відбиті у творчості Міцкевича, були підхоплені такими напр. польськими дрібнобуржуазними националистич. партіями, як ППС. Ці ідеї здобувають уже характер контрреволюційного фашизму з моменту виникнення імперіалістичної Польщі. Із цього моменту затушовувати реакційну сторону демократизму Міцкевича — значить об’єктивно лити воду на млин нац.-демократів. Саме цю сторону законченно й завершенно виражають «Книги народу польського» і «Книги пілігримства польського». Почата одночасно з ними епічна поема «Пан Тадеуш» вийшла у світ лише два роки через — в 1834. Ця книга являє собою як би пам’ятник Польщі, що йде, такий, який вона переломлювалася у свідомості тужного по її неповторності Міцкевича. Немов у променях призахідного сонця, проходять у поемі картини з життя дрібної шляхти з бенкетами й полюваннями, сварками й бійками через дрібниці, із хвастощами й сутяжництвом, з усім століттями устоян, тепер іде побутом. Але все це освітлене в Міцкевича такою любовною посмішкою смутного гумору, так підкреслюється основна риса всіх цих шляхтичів — добродушність і любов до батьківщини, — що всі їх негативні риси втрачають свою гостроту, зм’якшуються, викликаючи в читача добродушну посмішку, а не відраза. І як смутний рефрен, як нагадування про неповторний звучать кінцівки глав: «Заснув останній у Литві возный трибуналу», «Так заснув останній ключник Горешкова». Останній… останній… Цим нагадуванням Міцкевич як би запрошує читача не судити, що йдуть.

Це був останній поетичний твір Міцкевича. Що пригнічується цькуванням, піднятому проти нього аристократичною частиною еміграції, тяжкою боротьбою за існування, щиросердечною хворобою дружини, Міцкевич нічого більше не писав, на кілька років підпавши під вплив уже безсумнівного містика Товианского, проповедывавшего самовдосконалення, піднесення духу до бога й покірність волі божої. Цей зв’язок порвав лише в 1846, коли оживився революційний рух у Європі. Міцкевич, що вважав, що не з реакційними урядами, а з революційними масами слід зв’язуватися захисникам польської незалежності, зрозумів тоді шкідливість містичних натхнень Товианского, усіма силами, що втримував «братів» від участі в революційних рухах. Але говорячи про погляди Міцкевича на зв’язок польського визвольного руху з революціями в Європі, не можна не відзначити характерної для польської дрібної шляхти непослідовності цих поглядів, що виражається в культі Наполеона I, розглянутого в якості виразника ідей французької революції й визволителя Польщі, — бонапартизмі, що змушував Міцкевича деякий час покладати надії на Луи Бонапарта. Звичайно це був досить своєрідний бонапартизм, що не перешкодив тому ж Луи Наполеону під час свого президентства закрити газету Міцкевича «Трибуна народів», де поет виступав проти уряду капіталістів, обертаючи до робітників наступний напр. заклик: «Якщо робітники дозволять обійти себе цими лицемірними заграваннями, якщо вони удовольствуются трохи поліпшеною часткою й захочуть відокремити себе від загальної справи пролетаріату, то вони будуть схожі на тих людей з опозиції, які, ставши вельможами, відрікаються від тих почуттів, до-рим вони зобов’язані своїм високим положенням». Але проте бонапартистських симпатій не можна не враховувати як моменту, що характеризує знов-таки всю ту ж реакційну сторону творчості М. і відбиваного їм світогляду дрібної шляхти.

Творчий геній Міцкевича, вгасаючи в цей період, проривався ще іноді в усних імпровізаціях, але вони не збереглися, як і більшість його імпровізацій більш раннього періоду. В 1847 М. відправився в Італію організовувати польський легіон для захисту незалежності Італії. Повернувшись у Париж в 1848, він став на початку 1849 редагувати вже згадану вище революційну газ. «Трибуна народів». В 1855 Міцкевич виїхав з Парижа в Константинополь із метою створення там польського легіону, який повинен був діяти в польських цілях у війні з Росією. 26 листопада 1855 Міцкевич умер у Константинополі від холери.

Подвійність ідеології, що відбився у творчості Міцкевича, подвійність, властива світогляду, що виражається їм, демократичної дрібної шляхти, у наш час викликає досить характерний процес еволюції поглядів і відносини до Міцкевича польської буржуазій, процес, що вимагає дуже пильного вивчення з нашої сторони. Якщо в радянських Білорусії й Україні агентура польських нац.-демократів намагається використовувати Міцкевича в інтересах фашистської Польщі й, опираючись на нього, спотворює історію — представляє шляхетскую олігархію як республіку братерства, рівності й волі, те одночасно в самій Польщі фашисти, яких ідеї Міцкевича, — ідеї права кожного народу на незалежне існування, ідеї демократизму, — б’ють в особу, намагаються ревізувати Міцкевича: вони повідомляють його вистава про Польщу абстрактно-романтичним, знущаючись над його ідеалізацією «відсталої» дрібної шляхти й протиставляючи цій «відсталій» шляхті кулака-власника, «не думаючого ні про які абстракції, але своєю працею стверджуючого реальну конкретну Польщу, якої нам удалося добитися».

Значення Адама Міцкевича в польській поезії

clip_image002Епоха Міцкевича — епоха бурхливого національного руху в Польщі, епоха загостреної національної самосвідомості. У польській поезії вона позначилася розширенням тематики, що зажадала нових жанрів і форм. Добутку найбільшого польського поета — Міцкевича — являють собою краще відбиття цієї епохи, ознаменованою культурною гегемонією польської шляхти, найбільш защемленою втратою польської незалежності. Очолюючи національний рух, становлячи кадри повстанців, польська дрібна шляхта в особі Міцкевича виразила в самій специфіці художньої творчості й свої революційні, і свої реакційні умонастрої, і антагонізм до великого дворянства (магнатам), в економічних відносинах, що виграв від приєднання Привислянской частини Польщі до Росії. У літературі цей класовий антагонізм виразився в боротьбі класичного й романтичного стилів: класицизм був стилем самовдоволеної магнатерии, що не тужила про минуле й не стремившейся до національного відродження. У своїй літературній творчості, манірному, холодному, штучному, далекому ліризму, вона затверджувала й прославляла існуючий порядок і схилялася перед новими владиками Польщі. Ця верноподданническая поезія була мало національна у своїх формах, додержувалася чужоземним зразків невисокої проби, переважно епігонам французького класицизму часів Наполеона I. Коли шляхта, подивленная існуючим порядком, що не знаходила в руссифицируемой Польщі додатка своїх сил, що розоряється непосильними податками, стала проявляти себе в літературі, вона насамперед порвала із класицизмом як реакційним плином. Уже у своїй першій книзі «Балади й романси» (1822) Міцкевич відкрито визнає себе романтиком. Але в цьому романтизмі, впроваджуваному на польському ґрунті Міцкевичем, виявилися такі особливості його світогляду, особистого темпераменту й складу розуму, які робили його представником двоїстої по своїй природі польської шляхти й дуже вплинули на подальші долі польської поезії. Безумовно Міцкевич усвідомлював могутність знання. Але Міцкевич заперечував науку в області антропології й психології. У баладі «Романтичність» він прямо говорить, що почуття й віра — сильніше ока й скельця Мудреця. Ця схильність до містицизму суперечить винятковій ясності й послідовності думки Міцкевича як художника. Його мова точна й конкретний. Опису природи тісно переплетений із зображенням живого людського життя.

У добутках, що пішли за баладами, ці риси поетичного генія Міцкевича позначаються вже в повному блиску. В 2-й його книзі, виданої в тому ж 1822, з’являються 2-я й 4-я частини «Дзядов» ( від 1-й частини збереглися тільки досить слабкі, незв’язні уривки). «Дзяды», особливо 4-я частина, — одне з найвидатніших добутків польської літератури. Тема цієї частини — борошна нещасної любові, що досяглися меж божевілля. Автобіографічні моменти в цій поемі також характерні для романтиків. Назва «Дзяды» — «Діди» — означає обряд (пережитки язичества), яким литовці шанують своїх предків (дідів). Багато чого зображене тут почерпнуте поетом з народних повір’їв; закляття гусляра взяте прямо з пісень.

Одночасно з «Дзядами» надрукована литовська повість «Гражина», з історії боротьби литовців з тевтонським орденом, перший епічний твір Міцкевича. Тема — почуття старолитовского патріотизму. Для польської літератури поема була новиною й по сюжету й по прийманнях його розробки. Цей період творчості Міцкевича як би завершується віршем «Ода до молодості». У цій оді, що своєрідно переломлювала вплив традиційних зразків класицизму, Міцкевич виразив прометеизм революційно настроєної шляхетской молоді.

Арешт Міцкевича з посиланням, що пішло потім, відбилися в його добутках зовсім новими мотивами. Політичні мотиви починають усе яскравіше проявлятися в його творчості. Вплив німецьких романтиків переміняється впливом найбільш протестуючого поета епохи — Байрона, його іронії й сарказму. Написані в цей період «Кримські сонети» (враження від переїзду Міцкевича в Одесу і його поїздки по Кримі) були новою главою в історії польської поезії. Незважаючи на те, що сонет уперше зустрічається вже в XVI в. у творах Яна Кохановського й пізніше, Міцкевич як би вперше користується сонетом. Відкинувши застиглу в класичних формах фразеологію, він створює нову поетичну мову. При скнарості мови (14 рядків) він досягає граничної зображальності форми й насиченості змісту.

У Москві було написано Міцкевичем одне з найбільших добутків його байронічного періоду «Конрад Валленрод». Особистість Валленрода й комбінація в ній двох могутніх страстей — страсті до батьківщини й пекельної помсти — задумані в байроновском плані. Але вплив Байрона на цю поему не спричинило подражательности. Епічні поеми Міцкевича являють собою інший тип добутків, чому поеми Байрона, створені в інших національних і соціальних умовах. Герої Байрона повстають переважно проти навколишнього середовища, навпаки, герої Міцкевича борються за це середовище. Ідея «Конрада Валленрода» — героїчне служіння суспільству, доведене до останніх границь самозречення. «Конрад Валленрод» виконував для наступних поколінь польської молоді свого роду «профілактичну» функцію проти асиміляції. У цьому змісті Міцкевич з’явився вихователем молоді.

Таке ж завдання «Дзядов», ідея яких розроблялася Міцкевичем усе життя. План був досить широкий: Міцкевич праг зобразити страждання польського народу після розділів і виразити прагнення націй до відродження. Але із цього задуму здійснений був тільки пролог і 9 явищ, що утворюють одна дія. Зв’язок цієї частини добутку з першої й четвертої, опублікованими раніше, лише в тому, що в обох добутках діє Густав Конрад, тобто сам поет, а наприкінці відтворюється знову ніч на цвинтар з народом і гуслярем, що викликають померлих за допомогою заклинань. Кращі сторінки, це — так наз. імпровізація, що полягає з 280 віршів виняткової гідності. Легко простежити, що Міцкевич у цілому ряді своїх добутків проводить тип Конрада, що свідомо присвячує себе спільній справі (національному). Тип цей, суб’єктивно пофарбований, втілений у різних особах. Востаннє з’являється він у найбільшому творі Міцкевича — епопеї «Пан Тадеуш, або Останній заїзд на Литві». Тут тип Конрада втілений у священику Рибаке. У молодості — авантюрист, він згодом кається, присвячує себе батьківщині й гине. Інша назва епопеї характеризує сюжет. У ті часи приведення у виконання судових розв’язків зустрічало надзвичайні перешкоди завдяки безсиллю влади й суду. Позивач, щоб добитися виконання вироку, прибігав іноді до сприяння околишньої шляхти, щоб здійснити право силою, тобто робив так наз. навали, або «заїзди». Позов двох сторін, що сперечаються, ускладнена «заїздом», що кінчається одруженням — основна фабула «Пана Тадеуша». Уся дія відбувається на тлі політичної грози, що насувається, — війни 1812, яка вдарила й по глухому литовському куточкові. В епопеї реалістично відтворені риси сучасного Міцкевичу « життя-буття» у глухому польському селі. Портрети, що исчезнувшие типи змальовані надзвичайно опукло. Плин дії переривається чудовими епізодами (полювання, облава на ведмедя, любовні сцени, ігри, танці й т.п.). Зображення битви носить характер сутичок між героями Гомера: один за іншим шляхтичі показують своє мистецтво й доблесть. Соціально-політична подвійність польської шляхти, сплетення однакове характерних для неї революційних і реакційних тенденцій, прагнень до соціального перетворення, з одного боку, і туги про минуле — з іншої, відбилися в самому стилі цього найбільш зрілого твору Міцкевича. Хвороблива іронія, меланхолійний гумор, повний любові до минулого й примирення з його негативними сторонами, тому що поет ще глибоко пов’язаний з ним, сполучається зі здоровішим реалізмом епосу. «Паном Тадеушем» — цією сільською поемою в 12 піснях — і закінчується властиво поетична творчість Міцкевича, що тривало з невеликим 15 років (1819-1834).

Відбиваючи й реакційну сторону ідеології польської шляхти, Міцкевич був міцно переконаний, що вся сутність суспільного життя не в установах і порядках, а у вдачах, але добутку його («Дзяды», «Пан Тадеуш») вели до протилежного висновку. «Якщо перед нами дійсно великий художник, те деякі хоча б з істотних сторін революції він обов’язково відіб’є у своїй творчості» (Ленін). Міцкевич дійсно відбив досить істотні сторони польської дійсності першої половини XIX в., епохи, безсумнівно революційної для Польщі. Як художник він надзвичайно правдивий. Під його пером виступають рельєфно назовні всі пороки й вади соціально-політичного укладу польської народностей. Шляхетское рівність виявляється відомою фікцією, шляхетский заїзд — карикатурою судочинства. Волелюбні шляхтичі, що нібито захоплюються ідеєю загального добра, стають податливими знаряддями всякого авантюриста, що вміє їх эксплоатировать у своїх приватних інтересах («Пан Тадеуш»).

Значення літературної спадщини Міцкевича для пролетаріату прекрасно визначене Р. Люксембург у її статті про Міцкевича: «Він був останнім і найбільшим співаком дворянського націоналізму, але як такий разом з тим і найбільшим носієм і представником польської національної культури. І як такий він належить тепер польському робітничому класу, як тільки він зробиться його надбанням; тільки йому він і належить по праву — як найбільша духовна спадщина колишньої Польщі. У Німеччині свідомий пролетаріат є, по вираженню Маркса, спадкоємцем класичної філософії. У Польщі, внаслідок іншого збігу історичних обставин, він є спадкоємцем романтичної поезії, а, отже, і її найбільшого корифея — Адама Міцкевича».

Добавить комментарий

Заполните поля или щелкните по значку, чтобы оставить свой комментарий:

Логотип WordPress.com

Для комментария используется ваша учётная запись WordPress.com. Выход / Изменить )

Фотография Twitter

Для комментария используется ваша учётная запись Twitter. Выход / Изменить )

Фотография Facebook

Для комментария используется ваша учётная запись Facebook. Выход / Изменить )

Google+ photo

Для комментария используется ваша учётная запись Google+. Выход / Изменить )

Connecting to %s