Людовик XIV

Людовик XIV — з династії Бурбонів, (5 вересня 1638 — 1 вересня 1715) король Франції й Наварри з 1643 по 1715 роки був самим довголітнім ( 72 року) монархом, що й успішно правив. Син Людовика XIII і Ганни Австрійської.

В історії Луі відомий як Король Сонце, названий так через блиск свого двору, недосяжного для кожного з попередніх правителів.

Дружини: 1) з 1660 року Марія Терезія, дочка короля Іспанії Пилипа IV (1638-1683); 2) з 1683 року Франсуаза д’оби-нье, маркіза де Ментенон (1635-1719).

Людовик народився в неділю, 5 вересня 1638 року в новому палаці Жермен-Про-Лэ. До цього протягом двадцяти двох років шлюб його батьків був пошукам і, видалося, залишиться таким і надалі. Тому сучасники зустріли звістку про появу на світло довгоочікуваного спадкоємця виявленнями радості. Простий народ бачив у цьому знак Божої милості й називав новонародженого дофіна Богоданим.

На дитинство й отроцтво Людовика довелися бурхливі події цивільної війни, відомої в історії як Фронда. У січні 1649 року королівське сімейство в супроводі декількох придворних і міністрів бігло в Сен-Жермен з охопленого повстанням Парижа. Мазарині, проти якого, головним чином, і було спрямоване невдоволення, довелося шукати притулок ще далі — у Брюсселі. Тільки в 1652 році з величезною працею вдалося оселити внутрішній мир. Але зате в наступні роки, аж до самої смерті, Мазарині твердо тримав у своїх руках кермо влади. У зовнішній політиці він також добився немаловажних успіхів. У листопаді 1659 року був підписаний Піренейський мир з Іспанією, що поклав кінець багаторічній війні між двома королівствами. Договір був скріплений шлюбним союзом французького короля з його кузиною, іспанською інфантою Марією Терезією. Цей шлюб виявився останнім діянням всесильного Мазарині. У березні 1661 року він умер. До самої смерті, незважаючи на те що король уже давно вважався повнолітнім, кардинал залишався повноправним правителем держави, і Людовик у всім слухняно випливав його вказівкам. Але ледь Мазарині не стало, король поспішив звільнитися від усякої опіки. Він скасував посаду першого міністра й, скликавши Державну раду, оголосив наказовим тоном, що розв’язав відтепер сам бути своїм першим міністром і не бажає, щоб хто-небудь від його імені підписував навіть самі незначний ордонанс.

Далеко не всі в цей час були знайомі зі справжнім характером Людовика. Цей юний король, якому здійснилося тільки 22 року, до тієї пори обертав на себе увага лише схильністю до франтівства й любовними інтригами. Видалося, він створений винятково для ледарства й задоволень. Але треба було зовсім небагато часу, щоб переконатися у зворотному. У дитинстві Людовик одержав дуже погане виховання — його ледь навчили читати й писати. Однак від природи він був обдарований здоровим глуздом, чудовою здатністю розуміти суть речей і твердою рішучістю підтримувати своя королівська гідність. За словами венеціанського посланника, "сама натура постаралася зробити Людовика XIV такою людиною, якій призначено по його особистих якостях стати королем націй". Він був високий на зріст і дуже гарний. У всіх його рухах переглядало щось мужнє або геройське. Він мав дуже важливий для короля вміння виражатися коротко, але ясно, і говорити не більш і не менш того, що було потрібно. Усе життя він старанно займався державними справами, від яких його не могли відірвати ні розваги, ні старість. "Царюють за допомогою праці й для праці, — любив повторювати Людовик, — а бажати одного без іншого було б невдячністю й неповагою відносно Добродії". До нещастя, його вроджена велич і працьовитість служили прикриттям для самої безсоромної себелюбності. Жоден французький король колись не відрізнявся такою дивовижною гордістю й егоїзмом, жоден європейський монарх так явно не звеличував себе над навколишніми й не курив з таким задоволенням фіміам власній величі. Це добре видне у всьому, що стосувалося Людовика: у його придворному й громадському житті, у його внутрішній і зовнішній політиці, у його любовних захопленнях і в його будівлях.

Усі колишні королівські резиденції видалися Людовику невартими його персони. З перших днів царювання він був стурбований думками про будівництво нового палацу, більш відповідного його величі. Він довго не знав, який з королівських замків перетворити в палац. Нарешті, в 1662 році вибір його впав на Версаль ( при Людовику XIII це був невеликий мисливський замок). Однак пройшло більш п’ятдесяти років, перш ніж новий чудовий палац був готовий у своїх основних частинах. Зведення ансамблю обійшлося приблизно в 400 мільйонів франків і поглинало щорічно 12-14% усіх державних витрат. Протягом двох десятиліть, поки йшло будівництво, королівський двір не мав постійного місцеперебування: до 1666 року він розташовувався в основному в Лувре, потім, в 1666-1671 роках — у Тюільрі, протягом наступних десяти років — поперемінно в Жермен-Про-Лэ й споруджуваному Версалі. Нарешті, в 1682 році Версаль став постійною резиденцією двору й уряду. Після цього до самої своєї смерті Людовик бував у Парижу всього 16 раз із короткими візитами.

Незвичайної пишності нових апартаментів відповідали встановлені королем складні правила етикету. Усе тут було продумано до дріб’язків. Так, якщо король бажав утамувати спрагу, то було потрібно "п’ять людей і чотири уклони", щоб піднести йому склянка води або вина.

clip_image002

Блискуча обстановка Версальського двору часто змушувала забувати, наскільки був важкий тодішній режим для простого народу й особливо для селян, на яких лежав тягар державних повинностей. При жодному колишньому государі Франція не вела такої кількості широкомасштабних завойовницьких війн, як при Людовику XIV. Початок їм поклала так звана Деволюційна війна.

У молодості Людовик відрізнявся палкою вдачею й був дуже не байдужий до гарненьких жінок. Незважаючи на красу молодої королеви, він на жодну хвилину не був закоханий у свою дружину й постійно шукав любовних розваг на стороні. У березні 1661 року брат Людовика, герцог Орлеанський, одружився на дочці англійського короля Карла I, Генріэте. Спочатку король виявив живий інтерес до невістки й став часто відвідувати її в Сен-Жермене, але потім захопився її фрейліною — сімнадцятилітньою Луїзою де ла Валер. За словами сучасників, ця дівчина, обдарована живим і ніжним серцем, була дуже мила, але чи ледь могла вважатися зразковою красунею. Вона небагато накульгувала й була трохи рябовата, але мала прекрасні блакитні очі й біляві волосся. Любов її до короля була щирої й глибокою.

Його основна мета була зробити Францію самою могутньою країною в Європі й він веде чотири війни : Війна за Пфальтську спадщину, Третя Голландська війна, війни Альянсу й війна за іспанську спадщину. Прихильник абсолютистської політики кардинала Ришельє й Мазанини, він успішно завершує державотворення.

Історики визначають його як освіченого деспота. Людовик XIV є прообразом абсолютного монарха. Він придумав термін "держава — це я ", але на думку деяких істориків ці слова є міфом. Дружина Людовика XIV, Марія Тереза вмирає в 1683 році. 6 травня 1682 Людовик XIV офіційно переїхав зі свого двору у Версаль.

Усе його життя зосереджене на підтримці пишноти королівської родини, придворних і їх соціальному життя. Дворяни залежать від його субсидій і подарунків і втрачають свій вплив. Замість тог, щоб мати реальну владу, вони борються за честь пообідати за королівським столом або супроводити його в постіль, коли він іде спати.

Людовик XIV умер 1 вересня 1715 за тиждень до свого сімдесят сьомого дня народження. Майже всі діти Луі від шлюбу з Марією Терезою вмерли раніше його. Його старший син, Людовик Дофін, відомий як "Гранд Дофін", умер в 1711 році, залишивши трьох синів. Самий дорослий з них Людовик Бургундський умер в 1712 році. Таким чином, що випливають п’ять років другий син герцога Луі успадкував французький престол під іменем Людовика XV.

clip_image004

Під погруддям, у кріслі сидить Король Сонце, ліворуч від нього вихователька королівських дітей, мадам де Вентадур тримає герцога Анжуйського. Праворуч коштує герцог Бургундський. наслідник , що не відбувся, Короля — Сонця дофін Луі стоіть між герцогом Анжуйським — будущим королем Генріхом 15

Солов’яненко Анатолій Борисович

clip_image002

Народився 25 вересня 1932
мiсто Донецьк Помер 29 липня 1999
смт Козин
Громадянство clip_image004 СРСРclip_image006 Україна

Нагороди

clip_image009clip_image008clip_image011

Біографія

Народився 25 вересня 1932 року в Донецьку, в сім’ї шахтаря. Змалку захоплювався музикою. Батько та мати його в молодості виступали в аматорських виставах опер "Наталка Полтавка" М.Лисенка та "Запорожець за Дунаєм" С.Гулака-Артемовського. Змалку Анатолій брав участь у художній самодіяльності, співав дискантом. Після закінчення школи 1949 року вступив у Донецький політехнічний інститут на гірничий факультет. В інституті виступав з сольними номерами у супроводі інструментального ансамблю. 1952 року робить спробу вступити в Ленінградську консерваторію, але невдало. Бере уроки у соліста Донецького оперного театру О.Коробейченка. У 1954 році, по закінченні інституту, почав працювати асистентом кафедри графіки та нарисової геометрії. Водночас продовжує заняття у Коробейченка. У 1962 році вперше бере участь у концерті художньої самодіяльності Донецької області у Києві, де виконав кілька романсів, зокрема Я.Степового на слова І.Франка "Розвійтеся вітром". У липні 1962 року під час Всесвітнього конгресу профспілок у Москві брав участь у концерті й був обраний для стажування в Італії, в Мілані, у театрі "Ла Скала". З січня 1962 року Анатолій Солов’яненко півроку стажується в Італії, в "Ла Скала", у відомого співака Дженнардо Барра. 22 листопада 1963 року у Київській опері відбулася прем’єра опери "Ріголетто", в якій Солов’яненко виконав роль герцога Мантуанського. В січні 1964 року Солов’яненко знову перебуває на стажуванні в Італії. Того ж року бере участь в концерті трупи Великого театру в Мілані, в "Ла Скала". 1965 року стає переможцем конкурсу естрадної пісні "Неаполь проти всіх" в Італії. Після конкурсу повертається в Москву й виступає у Великому театрі. Бере участь у численних гастрольних поїздках в Радянському Союзі та за кордоном. У Київському оперному театрі Анатолій Солов’яненко виконав близько 20 партій в операх українських, російських та зарубіжних авторів, зокрема Герцога в опері Дж.Верді "Ріголетто", Манріко в опері Дж.Верді "Трубадур", Андрія в опері С.Гулака-Артемовського "Запорожець за Дунаєм", Фауста в опері Ш.Гуно "Фауст", Маріо Каварадоссі в опері Дж.Пуччіні "Тоска" та ін. Всесвітню славу принесла Солов’яненку його концертна діяльність у багатьох країнах світу, особливо виконання українських та російських романсів. 1975 року Солов’яненку було присвоєне найвище в колишньому Радянському Союзі звання — народного артиста СРСР. У 1977—1978 роках Анатолій Солов’яненко співає у славетному нью-йоркському театрі "Метрополітен-опера". 1980 року співакові присуджено Ленінську премію. 1985 року на екрани виходить фільм "Прелюдія долі", присвячений творчості Анатолія Солов’яненка. 1987 року співак бере участь у серії концертів у Чорнобилі. У 1990-х роках артист через незгоди з керівництвом залишає Київський оперний театр і займається виключно концертною діяльністю в країнах СНД та за кордоном. 1999 року славетний співак у розквіті творчих сил раптово помер. Поховано його у селищі Козин поблизу Києва.

Життя Анатолія Солов’яненка, справді народного, улюбленого народом співака, було сповнене безперервної й напруженої праці над вдосконаленням голосу. Щоб досягти успіху, він зрікався простих радостей життя задля того, щоб у хвилини найвищого злету свого таланту досягати вершин виконавської майстерності. Солов’яненко співав у найкращих театрах світу. Йому аплодували в міланському "Ла Скала" та в нью-йоркському "Метрополітен-опера". Він був одним з небагатьох українських співаків, таких як Володимир Мишуга, Соломія Крушельницька, Борис Гмиря, Іван Козловський, Євгенія Мірошниченко, завдяки яким світ дізнавався про українську культуру, про незрівнянну красу пісенної творчості українського народу. Солов’яненко досконало оволодів так званим італійським стилем, віртуозно виконуючи тенорові партії в операх Верді, Пуччіні, Доніцетті, Масканьї. Він вільно володів італійською мовою, і його тенор звучав настільки проникливо й лірично, що вимогливі італійські слухачі визнали його переможцем у конкурсі "Неаполь проти всіх", віддавши перевагу йому перед славетним італійським співаком Клаудіо Вілла. Український співак досконало оволодів французькою манерою співу й блискуче співав у багатьох операх французьких композиторів, зокрема Обера, Бізе, Массне. Особливо майстерно виконував він арію Надира в опері Бізе "Шукачі перлин". В ній чудові природні дані голосу Солов’яненка за тембром і характером навдивовижу точно збіглися з виконавськими канонами цієї партії. Вражаюче натхненно й лірично виконував Солов’яненко славнозвісний романс "У сяйві місяця її побачив я…", коли м’який, ніжний голос співака наче линув у наповненому місячним світлом просторі. Серед найскладніших партій його тенорового репертуару — партія Маріо Каварадоссі в опері Пуччіні "Тоска". Її співали Енріко Карузо, Беньяміно Джільї, Маріо Ланца, Леонід Собінов, Маріо Дель Монако. Для багатьох виконавців світу образ Каварадоссі був каменем спотикання в співацькій кар’є-рі. Але у виконанні Солов’яненка ця складна партія звучала легко, просвітлено й лірично проникливо. З великим успіхом Солов’яненко виступав у партіях класичних російських та українських опер: "Запорожець за Дунаєм" С.Гулака-Артемовського, "Наталка Полтавка" М.Лисенка, "Князь Ігор" О.Бородіна, "Євгеній Онєгін" П.Чайковського, "Борис Годунов" М.Мусоргського, "Садко" М.Римського-Корсакова. Особливо дорога для артиста була партія Андрія з опери "Запорожець за Дунаєм". "У ній багато простору для голосу, — говорив Солов’яненко, — все дуже вокальне, все легко співається. Тут органічно сплетені лірика і драматизм. А скільки людяності, справді народної краси!" Солов’яненко в партії Андрія видобуває із свого голосу світлі неповторні барви, національну кантилену, що так вдало поєднується з романтичним настроєм героя. Все, що наполегливо шукав Солов’яненко в українській народній пісні та українському романсі, — задушевність, ліричну простоту і природність, щирість почуттів, — він переніс у партію Андрія, і вона засяяла до того незнаними гранями завдяки талантові співака. Особливо проникливо звучало у Солов’яненка:

Ластівко моя прекрасна, Серцю радісний цей час! Ти навік моя кохана — Смерть одна розлучить нас!

Важливе місце в репертуарі Солов’яненка посідали пісні та романси на тексти Т.Г.Шевченка. Співакові були близькими пристрасна й глибоко людяна поезія Кобзаря, проникнута народним мелосом. Тому вражаюче-драматично і водночас піднесено-лірично звучали в інтерпретації Солов’яненка "Огні горять, музика грає" або "Чого мені тяжко, чого мені нудно?". Співак переконливо відтворює драматургійний задум романсів, весь підкоряється рухові мелодії й поступово розвиває, нагнітає її і нарешті утверджує в кульмінаційному завершенні відчуття безмежної туги і болю:

Засни, моє серце, навіки засни, Невкрите, розбите — а люд навісний Нехай скаженіє… Закрий, серце, очі.

Цей романс М.Лисенка на слова Т.Шевченка немов відображав вну-трішні переживання самого актора, його тугу за високим мистецтвом, за рідним Київським оперним театром, якому він віддав десятки років свого життя, а потім змушений був залишити через несумісність його високих вимог до мистецтва і комерційних планів тогочасного керівництва Київської опери. Незмінний успіх у слухачів мав романс Я.Степового "Ой три шляхи" на слова Т.Шевченка. Цей дуже популярний серед виконавців твір Солов’яненко наповнював щирою простотою, задушевністю, викликаючи в серцях почуття доброти й співчутливості. В репертуарі співака було багато творів українського бельканто, що добре давався італійській манері виконання Солов’яненка: "Чорнії брови, карії очі", "Ніч яка місячна", "Дивлюсь я на небо", "Там, де Ятрань круто в’ється", "Повій, вітре, на Вкраїну", "Стоїть гора високая" та інші шедеври. Солов’яненко виконував їх особливо задушевно, просто й водночас витончено лірично, натхненно, що споріднювало його мистецтво з творчістю великих співаків Бориса Гмирі, Оксани Петрусенко, Івана Козловського. Але у Солов’яненка була своя, певно, з глибин народної творчості почерпнута, особливо зібрана, спо-кійна, рівна кантилена, насичена великим почуттям, емоціональним трепетом, суголосним з глибоко народною творчістю кобзарів.

Ґрунти України

Більша частина території України розташована у західній частині Східноєвропейської рівнини, при цьому рівнини займають 95 % території України, а гори — лише 5 % (на заході — Карпатські (4%), на півдні — Кримські гори (1%) ). Завдяки теплому клімату, гарному рельєфу (близько 60 % сільськогосподарських угідь є рівнинними, а ще 35 % мають кут нахилу в діапазоні між 1° та 3°) та наявності великих площ чорнозему (третина світових запасів), в Україні надзвичайно сприятливі умови для сільськогосподарського виробництва. Сільськогосподарські угіддя займають приблизно 60 % всієї території України. Територія України поділена на три природно-кліматичні зони: Полісся, Лісостеп, Степ.

clip_image001

Утворення і поширення ґрунтів, рослинності, тваринного світу залежать від властивостей порід, що складають земну поверхню, форм рельєфу, кліматичних умов, господарської діяльності людини. В їх розміщенні на території України простежуються дві основні закономірності: широтна зональність на рівнинній частині та висотна поясність в Українських Карпатах і Кримських горах. Ґрунтовий і рослинний покрив змінюється також і в довготному напрямі у зв’язку з посиленням континентальності клімату у напрямки із заходу на схід.

Різні типи ґрунтів в Україні займають неоднакові площі. На півночі рівнинної частини, на Поліссі, поширені дерново-підзолисті сірі лісові і темно-сірі опідзолені ґрунти. Дерново-підзолисті утворилися на водно-льодовикових, льодовикових та глинистих річкових, піщаних та супіщаних відкладах під мішаними дубово-сосновими лісами і поширені на річкових терасах, моренних і піщаних рівнинах. Розріз (профіль) цих фунтів поділяється на добре виражені горизонти, верхній гумусовий шар незначний (18-24см), але чітко виражений підзолистий горизонт, з якого вимиваються поживні речовин. Ґрунти бідні на гумус (0,7-2,0 %), для підвищення їх родючості вносять органічні і мінеральні добрива. Дерново-підзолисті ґрунти завдяки вмісту в них сполук заліза та алюмінію мають кислу реакцію ґрунтового розчину, тому їх треба вапнувати.

Ґрунти Полісся

Для Полісся характерна наявність лісової та болотної рослинності. Кількість опадів за рік (550-650 мм) тут перевищує кількість випаруваної з поверхні вологи. Це зумовлює промивний тип водного режиму, призводить до заболочування понижених ділянок, утворення болотних ґрунтів. Цьому сприяє також високий рівень залягання ґрунтових вод. Ґрунтоутворюючі породи мають переважно легкий механічний склад і представлені піщаними та супіщаними льодовиковими і водно-льодовиковими відкладами. Зрідка, переважно у західних районах, у місцях виходу на поверхню масивно-кристалічних порід трапляються крейдяно-мергельні відклади та невеликі острівки лесових. Основними типами ґрунтів в Поліссі (>60%) є дерново-підзолисті ґрунти із різним ступенем опідзолення, оглеєння та механічним складом. Вони утворились під хвойними та мішаними лісами з трав’янистою рослинністю, що сприяло формуванню таких ґрунтових горизонтів: гумусо-елювіального (18-25 см.), елювіального та ілювіального. Вміст гумусу в орному шарі цих ґрунтів досить низький і коливається в межах від 0,7-1,0% у піщаних і супіщаних до 1,5-2,0% у суглинкових відмінах. Вони ущільнені (1,40-1,55г/см3), запасають мало вологи, мають високу водо- і повітропроникність, низьку ємність вбирання та містять недостатньо основ та пожнивних речовин, реакція ґрунтового розчину в них кисла — рН 4,2-5,2. Домінують торф’яно–підзолисті ґрунти, які займають біля 75 % території Полісся.

clip_image003В наш час на процес ґрунтоутворення вплинула діяльність людини. Вирубка лісів та розорювання великих площ та осушення боліт зумовило зниження рівня ґрунтових вод, збільшення надходження в ґрунт органічних речовин з коренями трав’янистих рослин, що призвело до посилення дернового процесу ґрунтоутворення.

clip_image005Сірі лісові ґрунти сформувалися на лесових породах під широколистими лісами. Вони поділяються на ясно-сірі, власне сірі лісові та темно-сірі опідзолені. Ясно-сірі та сірі лісові ґрунти мають також добре помітний поділ свого профілю на горизонти. Їх верхній (гумусовий) горизонт сірого кольору, в ньому міститься 2,5-3,0 % гумусу.

Темно-сірі опідзолені ґрунти мають потужніший гумусовий горизонт, під яким простежується білуватий прошарок. Вміст гумусу в них становить 3,5-4,5 %, вони багатші на поживні речовини, такі, як азот, калій, фосфор, ніж сірі лісові фунти.

Ґрунти Лісостепу

Для Лісостепу характерна менша кількість опадів у порівнянні з Поліссям (450-550 мм). Крім того тут вища середньорічна температура повітря. Лісистість території незначна — близько 12 %. Територія являє собою підвищену рівнину з добре розвинутим давнім водно-ерозійним рельєфом. Основні ґрунтоутворюючі породи — леси і лесоподібні суглинки, вони містять до 15% СаСО3, пористі і тому здатні накопичувати вологу. Кальцій лесів сприяє закріпленню в ґрунтах органічних речовин (гумусу) та створенню агрономічно-цінних структурних окремостей (структура ґрунту). Для Лісостепу характерні два типи ґрунтів. По-перше це різноманітні чорноземи (типові, опідзолені, вилугувані та реградовані), вони утворились під трав’янистою рослинністю. По-друге — сірі опідзолені ґрунти (світло-сірі, сірі та темно-сірі), що утворились під лісовою рослинністю. Найбільш плодючими є типові чорноземи, які мають найвищий вміст гумусу 4-6% та слабко кислу або нейтральну реакцію ґрунтового розчину.

  У лісостеповій і степовій зонах України поширені чорноземні ґрунти. Вони утворилися під трав’янистою рослинністю на карбонатних лесових породах. Завдяки невеликій кількості опадів, поживні речовини, що утворюються з решток рослин, не можуть вимитись, вони накопичуються в ґрунті. Тому чорноземи мають потужніший, ніж всі інші ґрунти, гумусовий горизонт. З цим пов’язана їх висока родючість. Розрізняють чорноземи опідзолені, типові, звичайні, південні і чорноземи на продуктах вивітрювання твердих порід.

clip_image007

Опідзолені чорноземи займають значні площі в північній частині лісостепової зони, поширені на Волинській, Подільській, Придніпровській, Середньоросійській височинах. Вони ззовні подібні до темно-сірих опідзолених ґрунтів, але мають потужніший верхній гумусовий горизонт, у них більший вміст гумусу — 3,5-5,5 %. Опідзолені чорноземи утворилися в процесі природного заростання степових просторів широколистими лісами. Вони мають добрі агрономічні властивості, є родючими.

Типові чорноземи утворилися під лучними степами та в умовах періодичного промивного режиму, що сприяло глибокому проникненню в них коріння і вологи. Тому їх гумусовий горизонт досягає глибини 120-150см, а весь ґрунтовий профіль однорідний: має темне забарвлення, інтенсивність якого з глибиною зменшується. Ці ґрунти мають зернисту структуру, містять у верхньому шарі від 3 до 6 % гумусу. Родючість їх також є високою. Типові чорноземи займають лівобережну частину Лісостеп).
  Звичайні чорноземи поширені в північній частині степової зони. Вони утворилися під різнотравними і типчаково-ковиловими степами за умов посушливого клімату, глибокого залягання ґрунтових вод. Потужність їх менша порівняно з типовими чорноземами і становить 60-80 см. Вміст гумусу у верхньому шарі змінюється від 4-5 до 6,5 %.

Південні чорноземи поширені в північній частині Причорноморської низовини. Степовому Криму. Ці ґрунти утворилися в умовах посушливого клімату, під розрідженими ковилово-типчаковими степами. Тому потужність гумусу в них менша порівняно із звичайними чорноземами. Темно-сіре забарвлення ґрунту спостерігається до глибини 30-50 см. А на глибині 90-120см залягає суцільний водонепроникний горизонт. Це погіршує агрономічні властивості цих фунтів. Вони містять від 3,5 до 5,0 % гумусу у верхньому шарі. Для вирощування сільськогосподарських культур на цих ґрунтах потрібне зрошення,

Чорноземи на продуктах вивітрювання твердих порід поширені на Донецькій височині, в Степовому Криму і передгір’ях Кримських пасом. Гумусовий горизонт їх має буруватий відтінок, в ґрунті наявний щебінь материнських порід. Родючість цих ґрунтів порівняно з іншими чорноземами є нижчою.

Ґрунти Степу

Степу характерний рівнинний рельєф, трав’яниста рослинність та перевага кількості вологи, яка випаровується, над кількістю опадів. Кількість опадів становить 350-450 мм. Коефіцієнт зволоження на півдні зони становить 0,8, на півночі — 1,3. Неоднорідність умов зволоження зумовила відмінності рослинного покриву. На півночі знаходяться найпродуктивніші різнотравно-типчаково-ковильні степи, вони змінюються типчаково-ковильними, на півдні переважають найбідніші полинно-типчакові асоціації. Відповідно до трав’яних асоціацій формуються різні ґрунти: під різнотравно-типчаково-ковильними степами — чорноземи звичайні; під типчаково-ковильними — чорноземи південні; під полинно-типчаковими — каштанові чорноземи. У південній частині часто бувають пилові бурі та суховії. Основними ґрунтоутворюючими породами є леси та лесовидні суглинки важко-суглинкового і глинистого механічного складу. У південній частині ґрунтоутворюючі лесовидні породи бувають засоленими, внаслідок чого утворюються чорноземи з неводостійкою і здатною до руйнування структурою.

На півдні Причорноморської низовини та в північній частині Степового Криму, де кліматичні умови посушливі, поширені темно-каштанові і каштанові ґрунти. Їх гумусовий горизонт має потужність 40-50 см. Вміст гумусу у верхньому горизонті становить 3,0-4,5 %.

У заплавах річок та зниженнях значні площі займають лучні і дернові ґрунти. Ці ґрунти утворилися під лучною рослинністю при неглибокому заляганні ґрунтових вод. Вміст гумусу у верхньому горизонті лучних ґрунтів становить 3-6 %, вони багаті на поживні речовини.

У зоні мішаних лісів, долинах річок, на межирічних зниженнях поширені болотні ґрунти. Вони утворилися в умовах надмірного зволоження при високому рівні ґрунтових вод. Серед них розрізняють болотні мінеральні, торфово-болотні, торфові ґрунти. Останні мають шар торфу глибше 50 см. Для сільськогосподарського використання цих ґрунтів треба застосовувати меліоративні заходи.

На невеликих ділянках серед каштанових ґрунтів, на терасах річок, прибережних територіях поширені солончаки. Вони не мають властивого ґрунтам поділу на горизонти. В Україні переважають содові та хлоридно-сульфатні солончаки.

Окремими плямами серед лучно-чорноземних, темно-каштанових та каштанових ґрунтів в лісостеповій і степовій зонах поширені солонці. Їх особливістю є щільний солонцюватий горизонт, що значно погіршує фізичні властивості цих ґрунтів.

У зниженнях — подах Причорномор’я, де є умови для періодичного промивання ґрунтів, утворились солоді. Вони мають погані фізичні властивості, невисоку родючість.

В Українських Карпатах характер ґрунтового покриву змінюється з висотою. На Закарпатській низовині залягають лучно-буроземні ґрунти. Вони утворились під лучною і деревною рослинністю на алювіальних відкладах. Вміст гумусу в їх верхньому шарі становить 3-5 %.

У Передкарпатті поширені буро-підзолисті поверхнево-оглеєні ґрунти, що мають невисоку природну родючість.

У південно-західних передгір’ях поширені буроземно-підзолисті ґрунти. Вони мають буруватий колір, оскільки містять сполуки заліза. Ґрунти утворились під широколистими лісами в умовах теплого і вологого клімату. У гірсько-лісовому поясі на висотах від 300 до 1450м переважають бурі лісові ґрунти. Вони сформувалися під широколистими і хвойними лісами на продуктах вивітрювання гірських порід. Гумусовий горизонт їх має потужність від 30 до 40 см. Ці ґрунти щебенюваті, містять 2,5-4,0 % гумусу, кислі, придатні для вирощування сільськогосподарських культур. На північно-західних схилах над бурими лісовими ґрунтами вузькою смугою поширені гірсько-підзолисті ґрунти. Вони мають невелику потужність, характеризуються значною щебенюватістю.

На плосковершинних схилах хребтів і вершинах поширені гірсько-лучні і гірсько-торфові ґрунти. Вони утворились під лучною рослинністю в умовах надмірного зволоження на пісковикових породах. Г’ірсько-торфові ґрунти мають незначний торфовий горизонт.

У Кримських горах, в їх північних передгір’ях сформувались чорноземи південні і дерново-карбонатні ґрунти. Гумусовий шар чорноземів невеликий, близько 25 см. Материнськими породами є лес і червоно-бурі глини. Вміст гумусу у верхньому горизонті 3,0-3,5 %. Дерново-карбонатні ґрунти малопотужні, щебенюваті. В нижньому поясі південного схилу Кримських гір до висоти 300 м поширені коричневі ґрунти. Вони утворились під розрідженими лісами і чагарниками, трав’янистою степовою рослинністю на продуктах вивітрювання карбонатних порід. Гумусовий горизонт мас сірувато-коричневий колір до глибини 25-33 см. Вміст гумусу у верхньому шарі становить 5-7 %. На крутих схилах ці ґрунти піддаються змиву водами атмосферних опадів. В цьому ж поясі поширені червоні ґрунти, що утворились під трав’янистою рослинністю. Вміст гумусу в їх верхньому шарі 3,0-3,5 %, вони щебенюваті. Ґрунти придатні для садів і виноградників.

Північні схили Головного пасма вкрито бурими лісовими ґрунтами. Вони утворились під широколистими лісами в умовах м’якого теплого клімату. У верхньому горизонті цих ґрунтів міститься 4-5 % гумусу. В цьому поясі під сосновими лісами утворились бурі опідзолені ґрунти, а вище — гірські чорноземні ґрунти. Вони утворились під гірською степовою рослинністю на щебенюватих продуктах вивітрювання вапнякових порід, їх гумусовий горизонт неглибокий, має темно-сірий колір. У гірських чорноземах міститься 4-7 % гумусу.

Ґрунти гірських областей України

Для ґрунтів гірських областей характерна висотна зональність. Типовими ґрунтами для Карпат та Кримських гір є буроземи, але зустрічаються і інші типи ґрунтів. Буроземи утворюються під лісовою рослинністю та гірськими луками в умовах посиленого сезонного промивного типу водного режиму та підвищеної відносної вологості повітря. Інтенсивність буроземного процесу залежить від ґрунтоутворюючої породи і типу лісів. Він сильніше проявляється у ґрунтах, які сформувались на безкарбонатних породах, ніж на карбонатних, а також під буком і грабом, ніж під хвойними. Глибина ґрунтового профілю — 20-90 см визначається глибиною залягання щільних порід. Диференціюється він на гумусовий, потужністю 15-25 см, і два перехідних горизонти.

Земельні ресурси — землі, що використовуються або можуть бути використані для сільського чи лісового господарства, містобудування та ін. Україна має багаті земельні ресурси. Площа її земельного фонду — 60,4 млн.га, з них сільськогосподарські угіддя становлять 70% площі всіх земель. Серед них орні землі займають в середньому 79% (один з найбільших показників у світі). Більша частина всіх сільськогосподарських угідь і 60 % орних земель припадає на чорноземні ґрунти.

Загальний рівень господарської освоєності території України високий. Але в різних природних зонах спостерігаються відмінності. В зоні мішаних лісів землеробська освоєність менша, ніж у лісостеповій та степовій зонах. Але в цій зоні знаходиться 25 % сіножатей і пасовищ, 40 % лісів України. Розораність земель у лісостеповій зоні — близько 70 %, а у степовій зоні — понад 80 %, тут найбільш поширене зрошення. В Українських Карпатах великі площі займають ліси, луки; ділянки з орними землями поширені в передгір’ях, міжгірних улоговинах і долинах річок. У Кримських горах висока лісистість, орні землі займають незначні території.

Між землекористувачами землі України розподіляються нерівномірно. Найбільші площі займають землі сільськогосподарського призначення. Значна частина припадає на населені пункти. В населених пунктах 80 % земель становлять присадибні ділянки. Землі лісогосподарського призначення становлять 11,6%.

Для раціонального використання земельних ресурсів треба запобігати несприятливим фізико-географічним процесам (ерозія, перезволоженість, засолення, посушливість, солонцюватість та ін.).

Україна має дуже великі площі чорноземів, які є найродючішими ґрунтами у світі. Але майже в усіх регіонах з року в рік в них зменшується частка гумусу — основної речовини, яка забезпечує плодючість ґрунту. Цей процес відбувається внаслідок екстенсивного ведення сільського господарства, при якому порушилося співвідношення площ ріллі, природних кормових угідь, лісових та водних ресурсів, в результаті чого відбувається інтенсивний розвиток ерозійних процесів, при якому гумус вимивається з верхнього шару ґрунту. Крім водної ерозії ґрунту має місце і вітрова. Внаслідок механічної обробки чорнозем, який зазвичай має зернисту структуру, перетворюється на пил, який виноситься з полів східними сухими вітрами. Великої шкоди завдала також надлишкова меліорація, яка сприяла закисленню та засоленню, а також підтопленню великих площ ґрунтів. Загальні втрати родючих ґрунтів щорічно складають мільйони тон. Крім того 3,7 млн га землі знаходиться в зоні дії аварії на Чорнобильській АЕС.

Болота.

Болота. Ділянки земної поверхні з надлишковим зволоженням називають болотами або драговинах. В Україні вони займають близько 2% території. Поширені переважно невеликі болота, зосереджені на Полісся й у долинах рік. По характеру харчування, формою поверхні й складом рослинності болота ділять на три основні типи: низинні, перехідні й верхівкові.

В Україні більше низинних боліт. Вони розташовуються в зниженнях — на місці колишніх озер або в заплавах рік. Поверхня цих боліт увігнута або плоска. Харчування відбувається за рахунок ґрунтових вод, стоку поверхневих вод з навколишньої суши, річкових вод у час повеней і паводків, а також атмосферних опадів. З річковими й ґрунтовими водами в низинні болота попадає чимало мінеральних речовин, тому там росте багата вологолюбне рослинність — вільха, береза, осока, очерет, хвощ, зелений мохи. Торф, що утворюється в таких болотах, може використовуватися як добриво для сільськогосподарських угідь. Найбільші низинні болота утворювалися на Полісся, у долині Дніпра і його припливів, плавнях Дунаю. Щорічно в повіддя їх заливає вода й у місцях, де вона залишається протягом літа, утворюються грузько, непрохідні ділянки.

Верхівкові болота лежать на підвищених ділянках — переважно вододілах. Харчуються вони атмосферними опадами, тому ці болота бідні мінеральними речовинами. Рослинність, що росте там, невибаглива: подавлена сосна, журавлина, пухівка, сфагнові мохи. Нагромадження торфу відбувається швидше в центральній частині болота, чому на краях. Тому верхівкові болота мають опуклу форму. Торф цих боліт використовується як паливо й сировина для хімічної промисловості. Більше верхівкове болото в Україна перебуває в Українських Карпатах — у зниженні на Полонинском хребті на висоті близько 1 800 г. Воно утворювалося в результаті заболочування ряду невеликих озерець.

Перехідні болота є проміжною стадією між низинними й верхівковими. Спочатку утворюється низинне болото, багате мінеральними речовинами й відповідно рослинність. У міру відмирання рослин поверхня болота підвищується, доступ води, збагаченої мінеральними з’єднаннями, обмежується, і рослинність змінюється менш вимогливої до харчування. З’являється сфагновий мохи, характерний для верхівкового болота, для харчування якого досить лише атмосферних опадів.

Болота мають важливе водоохоронне значення. Вони накопичують вологу води, що регулюють рівень, у колодязях, прудах, озерах. З них беруть початок струмки й ріки. Болота зменшують посухи в прилеглій місцевості. Над ними формується своєрідний мікроклімат, який разом з водним середовищем, сприяє поширенню багатьох болотних рослин і тварин. До недавнього більші площі боліт в Україну осушувалися. Осушені землі використовуються як пасовища й лугу. Разом з тим, осушення боліт привело й до негативних наслідків: зниження підземних вод, що привело до зникнення води в колодязях, обміління озер. Тому близько 10% площі боліт в Україні перебувають під охороною.

Класифікація боліт заснована на особливостях живлення рослин і умовах заболочування територій (малий.). За своєрідністю живлення рослин виділяють болота верхові (оліготрофні), низинні (еутрофние), перехідні (мезотрофні).

clip_image002

Рис. Будова боліт різних типів:

а — верхове болото; б-низинне болото; в — болото, що утворилося при заростанні озера; 1 — сфагновий торф, 2 — осоковий і осоково-вербовий торф, 3 — гіпновий торф, 4 — тростинний торф, 5 — плаваючий торф різного складу; 6-сапропелевий торф; 7-сапропель, 8 — мул; 9 — порода, 10 — вода

Верхові болота утворюються на вододілах і верхніх терасах річкових долин. Їх живлять атмосферні обпади, бідні мінеральними речовинами. Такі болота широко поширені в тайгово-лісовій зоні, менше їх у лісостепу й південній тундрі. Рослинність складається головним чином з різних сфагнових мохів за участю пухівки, морошки, осоки болотної, росички круглолістной, шейхцерія, чагарничків — підбілу, журавлини, вересу, мирта, багна та інші, з дерев переважають сосни, берези. Крім сфагнумом у верхових болотах живуть деякі види зелених мохів (зозулин льон), лишайники (кладонії). Коріння рослин не стикаються з мінеральним ґрунтом, а розташовані в товщі торфу. Основне живлення рослини одержують з атмосфери у вигляді осідає пилку, з дощовою водою, при розкладанні решток рослин і тварин, внаслідок чого мають низьку зольністю.

Коріння рослин не стикаються з мінеральним ґрунтом. Поверхня верхових боліт опукла, з купинами, грядами, мочажінних, озерцями. Потужність торфу в неосушеному стані коливається від 50 див до 20 м і більше, а в осушеному — становить не менше 30 див. Торф верхових боліт слаборазложівшійся, волокнистий, що переходити зверху в моховий ВИЧІСКА. Його забарвлення світла або світло-бура; він бідний поживними речовинами, має різко виражену кислу реакцію.

Низинні болота розташовуються частіше в долинах річок, озерних улоговинах, різних дрібних депресіях всіх зон. Їх живлять грантові та поверхневі води, що містять велику кількість поживних елементів, тому такі болота мають високим потенційним родючістю. Поверхня їх рівна або злегка увігнута, покрита трав’янистою (різні осоки, очерет звичайний, вахта трилистий, куничник) рослинністю. З чагарників зустрічаються верби, черемха, горобина, а з дерев — ялина, сосна. З мохів поширені зелені гіпнові, меншою мірою — сфагнові мохи. Лісові (чьорноольхови тощо) і чагарникові (верби) болота розташовуються в притерасних частинах заплав. Торф низинних боліт зазвичай темний, сільноразложівшійся, зі значною домішкою мінеральних частинок, має слабко кислу, нейтральну або слабко лужну реакцію. Зольність низинних торфів висока (від 10 до 15…40%).

Перехідні болота займають проміжне положення між верховими та низинними. Їх живлять атмосферні обпади й ґрунтові (другорядні) води. Переважають гіпнові й сфагнові мохи. Реакція торфу частіше слабко киснула, а зольність середня (5…10%). Поклади великої потужності зустрічаються рідко, частіше в нижній частині залягають шари низинних, а зверху — верхових торфів.

Торф є органічну гірську породу, що містить не більше 50% мінеральних речовин. Він утворюється внаслідок відмирання й неповного розкладання рослин при надмірному зволоженні в умовах анаеробіозіса.

Торф’яна ґрунт — верхній біологічно активний куля ( до 35…70 див) торфовища, у якому анаеробні процеси періодично змінюються аеробними, а отже, активніше розкладаються рослинні залишки. Нижня межа ґрунту зазвичай збігається з нижньою межею кореневого кулі й максимальним зниженням рівня ґрунтових вод у літній сезон долі.

Кліматичні ресурси України.

До кліматичних ресурсів належать енергія сонячної радіації й вітру (енергетичні ресурси), суми температур і кількість опадів за певний періоді Вони є визначальними для вирощування сільськогосподарських культур, садів, виноградників (агрокліматичні ресурси). Кліматичні ресурси впливають на характер життєдіяльності населення (біокліматичні ресурси) та відпочинку (рекреаційні ресурси).

Сонячна радіація — головний чинник кліматообразування. Рівень сонячної радіації вимірюється на 1 м2 земної поверхні в одиницю часу (МДж/м2). Її розподіл залежить від широти місцевості, якій обумовлений ріг падіння сонячного проміння, і тривалості дня, що у свою чергу впливає на тривалість і інтенсивність сонячного сяйва, показники сумарної сонячної радіації і середню температуру повітря за рік. 20% сонячної радіації, що поступає на Землю, відображається атмосферою. Інша її частина досягає земної поверхні — це пряма сонячна радіація. Частина радіації поглинається і розсівається краплями води, криги, частинками пилу, хмарами. Така радіація називається розсіяною. Пряма і розсіяна складають сумарну. Частина радіації відображається від поверхні Землі — це відображена радіація. На півночі України 4/5 сонячній радіації йде на випаровування води, а 1/5 — безпосередньо на нагрівання повітря. На півдні країни витрати сонячного тепла розподіляються рівномірно на випаровування і нагрівання повітря. Інша частина, яка нагріває поверхню, — поглинена радіація. Одним з важливих показників сонячної радіації є радіаційний баланс. Це різниця між сумарною радіацією і відображеною. В Україні радіаційний баланс позитивний.

Сонячна радіація – основне джерело енергії в географічній оболонці. Промениста енергія Сонця взаємодіє з атмосферою, земною поверхнею і трансформується в теплову енергію. Величини сонячної радіації залежать від висоти Сонця, тривалості дня і сонячного сяйва, хмарності тощо. Сумарна сонячна радіація становить на півночі країни 3500-4000, в південних районах — 4600-5200 МДж/м2 на рік.

Величини сонячної радіації залежать від висоти Сонця, тривалості дня і сонячного сяйва, хмарності тощо. Оскільки територія України розташована між 44 і 52° пн. ш., тому найвище (69° на півдні і 61° на півночі) Сонце знаходиться опівдні з 20 по 24 червня, а найнижче (22° на півдні і 14° на півночі) – в період з 20 по 24 грудня. З цим пов’язані відмінності в тривалості сонячного сяйва на території України. Найменшою вона є в північно-західній частині зони мішаних лісів, де становить 1700-1800 год за рік. У лісостеповій зоні тривалість сонячного сяйва зростає до 1900-2000 год за рік. У степовій зоні, на морських узбережжях вона досягає 2300-2400 год за рік. А максимальна кількість годин сонячного сяйва спостерігається в Кримських горах на Карабі-яйлі – 2453 год за рік.

Це впливає на розподіл сум температур і тепла, необхідних рослинам у період їх вегетації. Тепловий режим залежить від тривалості безморозного періоду та часу з температурами, що впливають на вегетацію сільськогосподарських культур. У їх розподілі простежуються зональні й регіональні відмінності

Середня тривалість безморозного періоду та періодів з температурами повітря, що забезпечують вегетацію рослинності

Одиниці фізико-географічного районування

Середня тривалість безморозного періоду, днів

Середній багаторічний період (дні) з температурами повітря вищими за

0 °С

+5 °С

+10 °С

+15 °С

Мішанолісова зона

140—170

230—270

190—205

150—160

95—110

Лісостепова зона

150—180

230—275

190—210

155—170

100—125

Степова зона

150—225

230—240

190—245

160—195

115—145

Українські Карпати

110—190

240—195

180—240

125—190

30—140

Південний берег Криму

225—255

275—290

200—210

140—155

Важливим кліматичним ресурсом є атмосферні опади, завдяки яким утворюються запаси вологи в ґрунті, що впливає на ріст рослин. У розподілі сум опадів (річних, за холодний і теплий періоди) спостерігається їх зменшення з півночі на південь і з північного заходу на південний схід на рівнинній частині, збільшення в гірських районах. Опади і волога, що потрапляють на поверхню землі (дощ, сніг, роса, іній, туман), не повністю проникають у ґрунт. З опадів весняного і літнього періодів до ґрунту потрапляє 20-30 % їх вологи, а з опадів холодного періоду в ґрунт проникає 20-30 % вологи на півночі, до 75 % вологи на півдні. Найбільші запаси вологи в ґрунті спостерігаються весною, ними забезпечується врожай сільськогосподарських культур в умовах поливного землеробства.

На рівнинній території України річна кількість опадів змінюється в напрямку з заходу на схід (від 700 мм на заході Полісся і лісостепу до 300-350 мм у південних районах). Найбільше опадів випадає на гірських хребтах Карпат (в окремих місцях — понад 1500мм), а у Кримських горах — понад 1000 мм за рік.

Кількість опадів розподіляється нерівномірно за сезонами. У теплу пору їх випадає у 2-3 рази більше, ніж у холодну. Винятком є Південний берег Криму, де опади с переважно в холодну пору року. Це пов’язано з тим, що влітку тут панують повітряні маси з високим тиском і низхідним рухом повітря.

Максимальна кількість опадів на більшості території України припадає на червень — липень, причому у червні вона різко зростає порівняно з травнем. Улітку спостерігаються часті грози і зливи, що становлять 200 мм опадів на рівнині й до 300 мм у Карпатах.

Різною на території України є середня кількість днів з опадами. На півдні Причорноморської низовини вона коливається від 5 до 9, а у північній і західній частині країни — від 10 до 16 днів за місяць. Найбільше їх взимку, а найменше — в серпні-вересні.

Перший сніг випадає наприкінці жовтня — в листопаді. Сталий сніговий покрив утворюється на півночі у кінці листопада і лежить до першої декади квітня. На півдні України сніг вкриває землю у середині грудня, а тане на початку березня. На території країни зими, коли б сніг лежав постійно протягом 3-4 місяців, бувають дуже рідко, а у південних районах половина зими не має стійкого снігового покриву.

Висота снігового покриву на Поліській низовині змінюється від 30 до 20 см, а в Причорномор’ї — до 10 см. Сильні вітри на півдні часто здувають сніг з відкритих місць у долини річок, балки, що не дає можливості створити достатній запас вологи на полях.  Абсолютна річна кількість опадів на території країни ще не свідчить про достаток вологи. Адже значна частка вологи випаровується, а величина випаровування залежить від температури.

Розподіл сум опадів по території України

Одиниці фізико-географічного районування

Середня багаторічна сума опадів, мм

За рік

Холодний період (XI III)

Теплий період (ІV-Х)

Січень

Липень

Мішанолісова зона

510—610

150—195

355—490

25—35

65—105

Лісостепова зона

455—690

130—205

320—515

25—40

60—110

Степова зона

405—500

120—190

180—340

20—45

25—65

Українські Карпати

605—1410

130—525

405—1000

20—85

65—130

Південний берег Криму

425—635

300—400

225—240

55—95

30—40

Агрокліматичні ресурси характеризують запаси вологи в ґрунті, місячні суми температур повітря та атмосферних опадів за період інтенсивної вегетації, складові теплового балансу, суми атмосферних опадів за теплий і холодний періоди. Умови перезимування рослин визначаються температурним режимом повітря і ґрунту, характером снігового покриву — тривалістю його залягання і висотою, запасами води, особливостями сніготанення, відлигами та ін.

Рекреаційні кліматичні ресурси визначаються показниками, які зумовлюють сприятливість

Клімат України помірно континентальний, на Південному березі Криму — субтропічний середземноморський. В Українських Карпатах і Кримських горах спостерігаються зниження температур повітря по вертикалі знизу вгору, збільшена кількість опадів порівняно з сусідніми рівнинними територіями. Для країни в цілому характерне збільшення континентальності клімату із заходу на схід. Середньорічна кількість, годин сонячного сяяння зростає в Україні з північного заходу на південний схід і південь з 1700 до 2400. Мінімальна тривалість — у Поліссі (1700-1800 год на рік), максимальна — на південних схилах Кримських гір (понад 2400 год).

Циркуляція атмосфери зумовлює перенесення повітряних мас, їх трансформацію і взаємодію. На територію України приходять морські повітряні маси — арктичні (з півночі), помірні (з регіонів помірних широт Атлантики) і рідко — тропічні (з південних районів Атлантики). Континентальні помірні і тропічні повітряні маси приходять із внутрішніх районів Євразії відповідних широт. Для клімату України характерна часта зміна погод, що пов’язано з надходженням циклонів (в середньому за рік їх 45) і антициклонів (36). Антициклони менше рухливі, ніж циклони, тому в Україні переважають дні з антициклональними (ясними, сонячними) погодами — у середньому на рік їх 230-235 (проти 135-130 днів із циклональними погодами). Підстилаюча поверхня впливає на всі кліматичні показники. Наприклад, гірські хребти Карпат і Криму захищають відповідно Закарпаття і Чорноморське узбережжя від холодних арктичних повітряних мас. Середньосічневі температури на північному сході країни від -7 до -8 С, а на Південному березі Криму (Ялта) +4 °С. Середньолипневі температури на заході України +18 °С, а на півдні — від +22 °С до +23 °С і. вище. Опади розподіляються нерівномірно, їх річна кількість зменшується з заходу і північного заходу (550-650 мм/рік) на південь і південний схід (до 300-350 мм/рік). Максимум опадів припадає на Кримські гори (понад 1000 мм/рік) і Українські Карпати (понад 1500 мм/рік).

clip_image002[4]